Дім

Одеса лишилась позаду — спека, море, сіль на шкірі, Ксюша з її запитаннями, яка так і залишилась невдоволена, що я нікого не знайшла, не познайомилася, і що більше таки дивилась в телефон, хоча той і мовчав. Вдома все зустріло мене так, наче я нікуди й не їздила. Та сама стіна з хлопцями. Та сама купа роботи. Той самий Назар, який приїхав увечері, без попередження і з кількома пляшками вина — ніби нічого не сталось, ніби я нічого не зробила, і ми можемо далі продовжувати наші недостосунки.

Я посміхалась йому. Відповідала на питання. Пила вино. Але десь всередині вже жила інша Аліса, яка майже два тижні тому написала "Привіт" і досі не могла зрозуміти, навіщо.

Телефон мовчав.

Три дні. Потім п'ять. Я вже майже переконала себе, що то був сон — довгий, детальний, соджу-алкогольний сон — і напевно добре, що так. Розумніше так.

Я навіть видаляла додаток. Потім, правда, встановила знову. Ті повідомлення, так, їх було небагато для кількох днів спілкування, але вони таки там були... реальні.

На сьомий день, пізно ввечері, коли я ще сиділа за ноутбуком, проте з келихом пива, і намагалась дочитати чужу рекламну стратегію — телефон завібрував.

Чімін: Як справи вдома?

Я довго дивилась на ці три слова. За вікном шумів дощ. Назар був десь на іншому кінці міста. Стіна мовчала. А я думала, що наше нереальне спілкування з таки реальним Чіміном — добігло кінця ще тоді.

Аліса: Звідки знаєш, що я вже вдома?

Чімін: Ти казала, що їдеш на тиждень.

Аліса: а-а, ну так... та нічого, робота, повітряні тривоги, дім. Ти як?

Чімін: Складно іноді. Але терпимо. Сьогодні був важкий день.

Аліса: Хочеш розповісти?

Чімін: Ні. Але дякую, що питаєш.

Аліса: Я не думала, що ти ще напишеш...

Чімін: Чому? Ти ж сама написала, що хочеш продовжувати спілкуватися)) колись це перестане бути дивним для нас обох))

Ми ще якийсь час писали — ні про що і про все одночасно. Він запитав, чи я слухаю його нові треки. Я сказала, що так, але що "Lie" все одно лишається моїм улюбленим. Він написав просто: "Чому?", — і я провела за відповіддю майже двадцять хвилин, бо раптом зрозуміла, що не можу пояснити це просто.

Врешті написала: "Бо в ній є щось, що не треба розуміти. Просто відчуваєш."

Довга пауза.

Чімін: Ти перша, хто так сказав.

Я не знала, що з цим робити. Тому не відповіла нічого. Просто дивилась на ці слова, поки дощ не вщух, а ліхтар за вікном не почав згасати, сповіщаючи, що ніч почалася, а з нею і комендантська година.

Чімін: Спи. Пізно вже.

Аліса: Звідки знаєш, яка в мене година?

Чімін: Гугл.

Я посміхнулась в темряві.

Аліса: На добраніч, Чімін.

Чімін: На добраніч, Алісо.

Наступного ранку я прокинулась з телефоном в руці, і першою думкою було перечитати переписку. Другою — закрити додаток і більше не відкривати. Я і далі не знаю, що мені з цим всим робити...

Я обрала щось середнє: перечитала, посміхнулась в подушку, зібралась, і пішла на роботу.

Назар чекав вже біля мого дому, в машині, з двома кавами.

— Скучив, — каже він, тягнучись до мене в поцілунку.

— Я теж, — збрехала я, і, натягнуто посміхнувшись, відповіла на поцілунок.

День затягнув мене, як завжди. Дедлайни, клієнти, рекламні кабінети, цифри, які не сходяться. Назар час від часу заходив — питав, пропонував замовити обід, один раз просто сів поруч і мовчки попрацював годину. Він вмів бути поруч без зайвих слів, коли хотів. Я завжди цінувала це в ньому.

Телефон мовчав.

На третій день я вже майже не перевіряла додаток. На п'ятий — переконала себе, що, може, ніякого Чіміна і не було. Може, я сама написала собі ті повідомлення і забула. Може, я просто дуже хотіла, щоб щось таке сталось, — і мій мозок послужливо це організував.

Назар приїхав у п'ятницю ввечері з вином і знову без попередження, що мене вже починало дратувати, проте я і не відмовила. Так, в мене вже не було того трепету від поцілунків, майже не було ніякого збудження, хоч як би Назар не намагався. І я ледь не зітхнула з полегшенням, коли ми таки перебралися зі спальні в кухню, і хлопець поповнив келихи вином. Ми дивились якийсь фільм, в сюжет якого я не вдумувалася, проте я думала, що ж зі мною трапилося?

Кілька тижнів... Кілька незграбних спілкувань з хлопцем, який знаходиться майже за вісім тисяч кілометрів, якого бажає ледь не півсвіту. І я, проста дівчина, не сама яскрава, хоча і подруга каже зворотнє, не сама розумна, і тим паче я не рівня Чіміну, але чомусь саме я з ним спілкуюся. І це спілкування, ці думки про нього просто витісняють реальне життя з мене.

Фільм закінчився. Назар хотів вести мене до спальні, але я таки виплуталась з його обіймів, посміхаючись і залишаючи три коротких поцілунки. Назар пішов сам. Я залишилась на кухні.

За кілька хвилин я почула, як хлопець сопить, і замість прибирання я знову відкрила додаток — рефлекторно, вже не з надією, просто звичка. Там було порожньо. Звичайно, порожньо. Так і має бути.

Я вже збиралась закрити телефон, коли екран засвітився.

Чімін: Не сплю. Ти теж?

Чімін: Як ти? Вибач, що довго не писав... Армія...

Аліса: Думаю багато. А ти? Армія скоро закінчиться... Скільки залишилося? Кілька місяців?

Чімін: Так. Але від цього не легше. Час довго тягнеться. І я так само багато думаю. Важко іноді вимкнути голову.

Аліса: Знаю це відчуття.

Чімін: Про що думаєш?

Не знаю, як мені реагувати на це питання і що писати, проте... певно, що краще правда:

Аліса: Про те, що моє реальне життя виглядає набагато менш реальним, ніж оця переписка. І це трохи лякає.