Помилка

Чімін

Помилка? Я жахлива помилка? Навіщо було купляти мій альбом, писати мені, відповідати на вчорашній дзвінок? Я буквально через дві години дрімоти на дивані у вітальні: зірвався на літак, ледь проскочив контроль, щоб не спалитись перед зіваками, отримав нагоняя за бездумність, і більш за все — це мої останні вихідні перед початком зйомок, запису пісень і кліпів, але я не відчуваю, що це бісова помилка.

Коли дівчина виставила сторіс, де вона, — я вже був у Лондоні, але ще не встиг заселитись в жоден готель, а попрямував прямо до кавʼярні. І бажання втрутитись в розмову виникло майже одразу. Я сидів позаду неї, бачив лише світле волосся, яке розпушилося від вологості. Зараз воно коротше, ніж було на фото, а вчора я цього не помітив. А от чоловіка я чудово бачив, він був років на 15-20 старшим за неї, і явно не британець. Ще зі сторіс я зрозумів, що саме він забирав Алісу з аеропорту, і, можливо, він і є той самий кумир, хоча вона зовсім не проявляла жодної цікавості... спочатку. А потім її прорвало. І мене. Через окуляри й маску чоловік не розумів, на кого я дивлюся, але коли я з гуркотом піднявся, він здивовано підняв на мене погляд, а потім встав, щоб привітатись:

— Я так розумію, що вам потрібно поговорити, — констатував Роб.

— Т-так, — нарешті прошепотіла Аліса, — а-але н-не ттут.

Дівчину трясло, і я не зовсім розумів чому. Чоловік ввічливо кивнув, і сказав Алісі, що зачекає її в кавʼярні, попередньо питаючи, чи все добре...

Я хотів взяти Алісу за руку, хотів бути ближче, але при цьому я ще й був до чортиків злий. Як на неї, так і на себе... Я хотів розібратися в собі: що я до неї відчуваю, бо за всі ці місяці вона стала мені надважливою. Хай там як я переймався, кому і що вона скаже чи виставе, та в ті моменти, коли ми говорили і коли мовчали, — мені було... не знаю... мені було просто добре з нею. І зараз, ідучи за нею, відчуваючи її парфум, усвідомлювати, що вона нарешті поруч... Все наче зникає, залишаючи тільки її та мене.

Аліса довела нас до набережної, і мовчки сперлася ліктями на перила. Я так само мовчав позаду. Дівчина важко дихала, і я майже чув важкість її думок. Вона не поверталася до мене, а мені так хотілося бачити її...

— То я жахлива помилка? — врешті-решт питаю, знімаючи окуляри.

Дівчина ще якийсь час мовчить, а потім врешті-решт зітхає:

— Ні... я-я не це мала на увазі.

— Тоді що? — роблю крок до неї, чого вона не чує, і коли несподівано розвертається, то вліплюється мені в грудну клітину. А я автоматично притримую її за талію. В нас обох перехоплює подих.

— Щ-що ти робиш?! — питає Аліса.

— Тримаю тебе... — шепочу я.

— Чімі-ін, ти не можеш... — Аліса хоче виплутатись, проте позаду неї ті самі перила, а мої руки наче приклеїлися до її талії. — Будь ласка, — благає дівчина, і я таки відпускаю її.

Вона відходить на два кроки, схрещуючи руки на грудях, намагаючись закритися від мене.

— Навіщо ти приїхав? — питає вона, і в світлі ліхтарів я бачу, як блищать її сльози.

— Бо я не хочу прощатися, а ти весь час тільки це і робиш... Тож, — я роблю крок до неї, і вона не відступає, — що зараз, Алісо? Будеш тікати?

— Мені не потрібно тікати, — каже вона... — варто просто поїхати додому.

— І ти, звичайно, хочеш цього?! — зітхаю.

В моменті дівчина зазирнула в самі віддалені кутки моєї душі, а потім полився потік слів:

— Я не хочу, Чімін... Думаєш, що я прощаюсь, чи тікаю, чи що ти там собі ще надумав, просто так? Я забувала про реальність, бо тільки ти був реальним, я не могла ні з ким спілкуватися, бо хотіла це робити тільки з тобою... — вона робить паузу, — в мене... є хлопець... був... не зна-аю. Я не можу думати про нього, з того самого "Привіт" він перестав для мене існувати... Проблема в тому, що і ти для мене не існуєш...

— Я тут... перед тобою, — шепочу.

— Наскільки? — питає дівчина і починає схлипувати, я намагаюсь зробити ще крок, але на цей раз вона відступає. — Навіщо ти це робиш? Точніше, не так... Я розумію, що тобі потрібна людина, з якою ти будеш самим собою... але... Хочеш чесності? В моменті я захотіла більшого... Нічого поганого в цьому немає для простих людей, які довго спілкуються, проблема в тому, що з нас двох — проста тільки я.

— Я...

— Ні, дай мені договорити, — зупиняє мене Аліса, — я не можу просто так продовжувати слухати тебе, говорити з тобою, при цьому розриватися на два світи, і чекати, поки обидва мене пережують і виплюнуть. Я... поважаю тебе, твої бажання, люблю твою творчість, і поки що ті півроку, що ми спілкувалися, були для мене кращими... і я хочу, щоб вони такими і залишилися.

— Не хочеш... — випалюю я, — ти можеш переконувати саму себе в цьому скільки завгодно, але мене не вийде... ти рада, що я тут, навіть якщо зараз ти відступаєш, я бачу, як важко тобі це дається, — я знову роблю крок, а вона стоїть на місці, нарешті. — Досить прощатися зі мною, Аліс. Ти сказала, що захотіла більшого? І я... думаєш, я просто так слідкую за тобою, думаєш, просто так просидів дванадцять годин в літаку, і ризикую тим, що мене впізнають, проте продовжую стояти тут, біля набережної, з дуже привабливою, розумною, веселою, цікавою дівчиною, яка чомусь вирішила, що вона проста.

— Божее, Чімін, що ти пропонуєш робити? Як ти уявляєш подальше наше спілкування? Я поїду, за тиждень поїду назад в Україну, і що далі? — плаче Аліса.

— От бачиш, — я піднімаю руки до її обличчя і витираю сльози, — ти зі мною погоджуєшся.

— Я цього не казала, — відповідає дівчина, зазираючи мені в очі.

— Тобі й не потрібно, твій погляд каже про це, твоє тіло каже про це... Шкода, що ти не бачиш, чим я тобі відповідаю...

— Що? — ледь чутно промовляє Аліса.

Я піднімаю руки, і знімаю останній елемент своєї анонімності, і тепер вона повністю бачить моє обличчя, хоча і продовжує зазирати тільки в очі, а потім оглядується по сторонам: