Прогулянка

Аліса

Лондонська набережна розгорталася перед нами широкою стрічкою, де сучасні скла і сталь урізалися в небо поруч зі старовинними фасадами. Ліхтарі відкидали на кам’яну бруківку тепле жовтогаряче світло, а вдалині тремтів відблиск від London Eye, що повільно рухався у вечірньому небі. Вода Темзи текла важко й рівно, несучи на собі віддзеркалення вогнів мостів - від Тауерського до Міленіум, які тягнулися своїми арками, немов сторінки різних епох.

Ми йшли поруч, не кваплячись, у ритмі міста. Час від часу зупинялися біля вуличних музикантів: хтось бринькав на гітарі знайому мелодію, хтось на скрипці малював сумну, майже казкову ноту. Між нами не було нервовості - радше легка, дружня невимушеність, як у людей, що знають одне одного роками й уміють мовчати разом. Роб, як психолог у минулому, і письменник зараз - підозрював що зі мною щось не чисто, і не тільки від зміни часу та похмілля, але вічливо мовчав.

Дорогою, повз нас, проїжджали двоповерхові автобуси, вогні яких зливалися в червоні смуги. З набережної було видно темні шпилі Вестмінстерського абатства, а Біг-Бен, хоч і частково в риштуваннях, усе одно залишався величним орієнтиром. Роб пожартував про те, що навіть найгучніші дзвони здаються тут тихішими, ніж галас туристів із фотоапаратами.

Від кав’ярень на розі тягнуло ароматом кави й свіжої випічки, і я нарешті запропонувала зупинитися. Ми сіли за маленький столик біля вікна, дивлячись на річку через скло, де пропливали катери з вечірніми екскурсіями.

Я недбало роблю відео, бо хоч і займаюсь рекламою, та не для себе. Свої соц.мережі, я залишаю для рідних, просто щоб вони бачили, що все добре, так як звʼязуватись з ними зараз при Робові - незручно. Тож просто перевіряю чи не потрапили наші обличчя у відображення на склі, вказую час, геолокацію, та відмічаю самого Роба. Потім видаляю відмітку. Не знаю, можливо моя хвора уява таки хоче, щоб Чімін знову переглянув сторіс, бо на відео видно частина татуйованої руки чоловіка, яка тримає чашку з кавою, і я не згадувала, до кого саме приїхала. І мені так хочеться, щоб Чімін... Зробив те, що і минулої ночі? Приревнував? І що тоді? Боже... Це Роба я можу відмічати де хочу і як хочу. Це з Робом я можу ходити вільно по вулиці, сидіти в закладах, тримати за руку, обіймати. І Роб це може робити у відповідь з моїми відмітками, і ніхто нічого не скаже. Жоден з фанатів нічого не скаже. Але з Чіміном все в точності навпаки. Навіть якщо він на кілометр до мене наблизиться, якщо хтось пронюхає про вчорашній дзвінок - все рухне. Хоча рушитися то і нічому.

Залишаю підпис в стилі: "Приємний вечір з приємною людиною ;)". А сама думаю, що вечір не такий вже й приємний, і якби не старання Роба, я б провела цей день з книгою або просто самознищенням, адже логічно, що я по своїй волі вдруге відштовхую Чіміна. 

І як же я по-свинські поводжусь з чоловіком поряд. Ще одна причина займатися самознищенням.

Знову з переглядів - близькі, і знову, якийсь незнайомий пустий аккаунт.

Автоматично відкриваю КakaoTalk, очікуючи реакції, хоча і так знаю, що якби Чімін щось написав, то я точно вже б отримала повідомлення. Дивлюсь, як на екрані стрибають уявні три крапки. Він не намагався мені дзвонити, після того, як я скинула, і зараз я бачу, що його цілий день не було в мережі, тож крапки дійсно уявні.

- Слухай, може відвезти тебе додому... ну, тобто на квартиру? - тихо запитує Роб.

- А? Та ні, все добре... - брешу, і мені одразу стає ніяково, від усвідомлення, що чоловік чудово розуміє мою брехню.

- Щось вдома трапилось?

- Нііііі... - протягую.

- Серйозно, Ліс, якщо тобі хочеться просто відпочити, або дійсно щось трапилося - просто скажи, я все зрозумію... 

- Шкода, що я нічого не розумію, - я впустила голову в долоні й тихо заскиглила.

- Поділишся?

- Ммм... мені б не завадила порада, та я не можу... Мені не можна ні з ким про це говорити.

- У що ти вляпалась? - очі Роба звузились скануючи мою реакцію.

- Хах, нічого кримінального, - я щиро посміхнулась і плечі чоловіка опустились розслабившись.

Якийсь час ми мовчали переварюючи скуту розмову.

- Слухай, - почала я, - вибач, я справді сьогодні сама не своя, ііі... мені так соромно і шкода, що я псую перший же день. Ми б повинні були обговорювати твої книги, наші плани, та ти б сам повинен був мене вже відправити назад до України, бо я тебе задовбала... а натомість... - я зглитнула, - ти сидиш тут, поглинаючи мій кепський настрій і хочеш влаштувати сеанс психології... з мене нікудишня фанатка.

- Ліс, ми обоє дорослі люди, хоча я вже й занадто дорослий, щоб розуміти, що не все йде так, як хочеться, і я не думав, що ти маєш мене розважати, - він зробив паузу, - я тобі казав, що хочу, аби ти відволіклась від безладу вдома, нарешті побувала за кордоном, і так, звичайно обговорила мої книги, але на фан-зустрічі, яка до речі відбудеться після завтра, якщо памʼятаєш.

В цей момент двері кавʼярні відчинились запускаючи всередину прохолодне повітря, ми злегка скрутились від несподіванки, але не звернули уваги на відвідувачів, ось так просто. Будь на місці Роба - Чімін, ми б навіть не опинилися в подібному закладі, і тим паче не могли просто сидіти й розмовляти про нашу особисту буденність.

- Памʼятаю... - зітхаю.

- Якщо ти сама не втечеш, - знизує Роб плечима й відкидається на спинку крісла. Я розумію, що мені терміново потрібно щось робити, а він продовжив, - можливо справа в мені? Я занадто наполегливий, і звичайно розумію, що різниця у віці...

- Боже, Роб, про що ти? - я спантеличено дивлюсь на нього, - скажи, що це просто типове маніпулювання, ти чудовий, і мені неймовірно подобаються твої книги і тим паче проводити з тобою час. О, і навіть не сподівайся, що я втечу - в мене самі підступні питання, - намагаюсь зробити хитрий вигляд, і злегка посміхаюсь, щоб розрядити обстановку. І тут зовсім не брешу.