Тиша

Минули тижні мовчанки. Я бачила, як Чімін звільнився з армії, бачила його прямий ефір, але ніяк не реагувала. Якщо не брати до уваги, що вечорами я займалась саморозрухою. Бачила кожну перемогу Чіміна, де, звичайно, голосувала, і як би не хотіла написати йому бодай пару слів привітання — мовчала. Думаю, що коментарів, де сотні тисяч Армі пишуть йому, як люблять його, — було достатньо.

Після моїх останніх повідомлень Чімін нічого не відповів, ну майже — він кілька разів намагався мені написати, або зателефонувати, але я ігнорувала... Мені потрібно жити цим реальним світом... Ні він, ні я один одного не блокували, і напевно не видаляли номер телефону, тільки я інколи тупилась в ті переписки, окремі повідомлення, що ми залишили один одному на згадку, що це не було тільки моїм сном. Він міг все-таки відправити свій номер не в одному альбомі, і мав повноцінне право сказати мені неправду, тому коли я бачила, що він в мережі, думала, що спілкується просто з іншою Армі.

— Боже, Алісо! — промовила я сама собі, закинувши подалі телефон з ТікТоком, де звичайно був тільки Чімін. — Маньячка.

Я оглядала свою квартиру, і щоб відволіктись від думок, розпочинала генеральне прибирання кожного куточка. Виходило? Звичайно ні, рухи були на автопілоті, а в голові один єдиний образ.

Якось в нас з Назаром була розмова: він приревнував мене до одного зі співробітників після корпоративу, і ніяк не міг вгамуватися, аж поки я не відповіла йому, що якщо і проміняю його, то тільки на Чіміна з BTS, на що він відповів: "Дякувати Богу, це нереально!". На той момент ми обидва посміялися. А зараз мені хотілося ридати просто від однієї згадки.

Однієї такої суботи саморозрухи, на пару з вином, я побачила, як в чаті з Чіміном зʼявилися три крапки, позначаючи, що він щось пише, гупання мого серця чули, напевно, і сусіди. Та на наступний ранок мені вже здавалося, що то був лише глюк моєї свідомості, адже жодне повідомлення мені так і не прийшло.

На Віверс він також мовчав. Ніхто з Армі й не здогадувався, що він, як він, від чого в мене руки так і чесалися написати бодай: "Як ти?", але я майже пишалася своєю витримкою, та силою волі.

Я тисячі разів прокручувала в голові різні сценарії нашої розмови. Чи могло все піти по-іншому? Але слова вже не повернеш...

Врешті-решт, я остаточно пірнула в книжковий світ, намагаючись переключитися на інших персонажів, хоча і нереальних, але приблизно таких же далеких... Для деяких і учасники БТС нереальні.

Мені майже вдалося відволіктись. Стрічка соцмереж поріділа, і стала більше схожою на стрічку книголюба. Звісно, ні від кого я не відписалась, і чат Армі не покинула, але зовсім туди не заглядала. Натомість я почала більше спілкуватися з Робом. Відмітивши його в одній зі сторіс, він написав мені сам. Ми спілкувалися все частіше, і він вже вдруге запросив мене до Лондона на його фан-зустріч. І на цей раз я погодилася. Це, мабуть, перший раз за кілька місяців, коли я була безмежно щаслива.

З дорогою, зустріччю та днем, коли письменник хотів показати мені Лондон, я домовилась з Назаром, що поїду на тиждень-півтора, але спробую бути на звʼязку. Звичайно, за всім моїм настроєм, він був максимально незадоволений, але і втримати мене від поїздки не міг.

Вже проїхавши кордон, мене ледь не охопила паніка. Я вперше покидаю свою країну. Сама. На зустріч до чоловіка, якого ледь знаю (переписки не рахуються). А ще моя англійська. Звичайно, завдяки клієнтам, письменнику, і... Чіміну... вона покращилась, та все ще була далека від ідеалу. На телефон прийшло повідомлення, але, на щастя, я вже не ціпеніла від цього звуку. Написав Роб:

Роб: Нагадай, о котрій в тебе виліт?

Аліса: Через пару годин

Роб: Добре, я забрав ключі від твоєї тимчасової квартири, і зустріну тебе в аеропорту. Ти ж впізнаєш мене?

Я автоматично посміхнулась. Паніка трішки вгамувалась. Так, не кожному кумир може знімати квартиру, але ось я... Я існую, і мій улюблений письменник це робить для мене... Шкода, що це не... Боже, знову я про це...

Аліса: Звичайно))

Пишу я у відповідь, намагаючись не думати про те, що я таки занадто часто думаю про забороненого хлопця в своїй голові.

Врешті-решт, дорога настільки мене зморила, що коли літак приземлився, мені вже нічого не хотілося, окрім як впасти в бодай якесь ліжко. Та все ж я виставила сторіс з геопозицією для тих, хто зранку буде перейматися, як я долетіла, і пішла шукати Роба.

Чоловік заключив мене в обійми, наче ми були знайомі все життя (ну майже так і було, для мене). Я виставила ще одну сторіс, де письменник тягне мою валізу, але не відмічала його, просто це було мило. По дорозі він встиг мені запропонувати поїсти, випити, скласти план на завтра, післязавтра, і ледь не кожні дві хвилини питав, як я почуваюся, що мене кожного разу смішило. Здавалося, що він нервував більше, ніж я.

"Якби ж так легко було з Чіміном", — подумала я, коли ми підʼїхали до будинку. Квартира, яку зняв для мене Роб, була на останньому поверсі триповерхового будинку, з чудовою шумоізоляцією та видом на Лондон.

— Тут що, ніхто раніше не мешкав? — запитала я, оглядаючи квартиру в усіх відтінках сірого, з відчуттям, що новенький ремонт закінчили тільки вчора.

— Не знаю, не питав. Тобі подобається?

— Звичайно...

— Ну і добре, я живу неподалік, тож якщо тобі щось знадобиться, одразу телефонуй. Магазин я тобі показав де, але я взяв сміливість купити все ж таки деякі продукти і випити, якщо не зможеш заснути.

— Дякую. — На очі ледь не навернулися сльози, від кількості турботи Роба за останні півгодини, але я стрималась.

— Я тоді поїду, відпочинь, і не переймайся, якщо не встанеш прямо зранку, ми все встигнемо.

— Хах, добре, я зателефоную, як прокинусь.

Роб ще раз обійняв мене.

Квартира на найближчий тиждень була просторою і складалась з кухні-студії, невеличкої ванної кімнати, гардеробної та спальні. Я все ж таки ризикнула спочатку прийняти ванну, а потім вже лягати спати, хоча вже розуміла, що стрес переміг втому, і алкоголь від Роба був дуже доречний. Майже о четвертій ранку в тиші, з келихом білого вина, я сиділа в кріслі-коконі й просто дивилась у вікно. Телефон так і залишився на тумбочці біля вхідних дверей, бо я точно знала, що о цій годині мені ніхто писати чи дзвонити не буде.