Тиша

Минули тижні мовчанки. Я давним давно повернулась додому, де мене чекали купа незавершених справ. Як би я не довіряла Назару, та в документації він зовсім нічого не тямив, і потрібно було розбиратися, як з бухгалтерією, так і з купою дзвінків, зборів колективу і тому подібне. Хлопця я умисне уникала, ховаючись за роботою, поганим відчуттям, справами поза межами роботи, хоча насправді, окрім спорт-залу, куди я все таки записалась, жодних справ у мене не було. Якщо не брати до уваги, що вечорами я займалась саморозрухою. Бачила кожну перемогу Чіміна, де, звичайно голосувала, і як би не хотіла написати йому бодай пару слів привітання - мовчала. Думаю, що коментарів, де сотні тисяч Армі пишуть йому, як люблять його - було достатньо.

Після моїх останніх повідомлень Чімін нічого не відповів, хоча я бачила, що прочитав. Ні він, ні я один одного не блокували, і напевно не видаляли номер телефону, тільки я інколи тупилась в ті скудні повідомлення, що ми залишили один одному на згадку, що це не було тільки моїм сном. Він міг все таки відправити свій номер не в одному альбомі, і мав повноцінне право сказати мені не правду, тому коли я бачила, що він в мережі, думала, що спілкується просто з іншою Армі.

- Боже, Алісо! - промовила я сама собі, закинувши подалі телефон з ТікТоком, де звичайно був тільки Чімін, - маньячка.

Тижні перетворювались в місяці. Я оглядала свою квартиру, і щоб відволіктись від думок, розпочинала генеральне прибирання кожного куточка. Виходило? Звичайно ні, рухи були на автопілоті, а в голові один єдиний образ.

Якось в нас з Назаром була розмова: він приревнував мене до одного зі співробітників після корпоративу, і ніяк не міг вгамуватися, аж поки я не відповіла йому, що якщо і проміняю його, то тільки на Чіміна з BTS, на що він відповів: "Дякувати Богу, це нереально!". На той момент ми обидва посміялися. А зараз мені хотілося ридати просто від однієї згадки.

Однієї такої суботи саморозрухи, на пару з вином я побачила, як в чаті з Чіміном зʼявилися три крапки позначаючі, що він щось пише, гупання мого серця чули напевно і сусіди. Та на наступний ранок, мені вже здавалося, що то був лише глюк моєї свідомості, адже жодне повідомлення мені так і не прийшло.

На Віверс він також мовчав. Ніхто з Армі й не здогадувався, що він, як він, від чого в мене руки так і чесалися написати бодай: "Як ти?", але я майже пишалася своєю витримкою, та силою волі.

Я тисячі разів прокручувала в голові різні сценарії нашої розмови. Чи могло все піти по-іншому? Але слова вже не повернеш... 

Врешті решт майже через два місяці я пірнула в книжковий світ, намагаючись переключитися на інших персонажів, хоча і нереальних, але приблизно таких же далеких... Для деяких і учасники БТС нереальні.

Мені майже вдалося відволіктись. Стрічка соц.мереж поріділа, і стала більше схожою на стрічку книголюба. Звісно ні від кого я не відписалась, і чат Армі не покинула, але зовсім туди не заглядала.  Натомість я почала спілкуватися з одним з авторів, який мені подобався. Відмітивши його в одній зі сторіс, він написав мені сам. Ми спілкувалися ще майже місяць, аж поки він не запросив мене в Лондон на його фан-зустріч. Це мабуть перший раз за кілька місяців, коли я була безмежно щаслива.

З дорогою, зустріччю, та днем, коли письменник хотів показати мені Лондон, я домовилась з Назаром, що поїду на тиждень-півтора, але спробую бути на звʼязку. Звичайно, за всім моїм настроєм, він був максимально незадоволений, але і втримати мене від поїздки не міг.

Вже проїхавши кордон мене ледь не хватила паніка. Я вперше покидаю свою країну. Сама. На зустріч до чоловіка, якого ледь знаю. А ще моя англійська. Звичайно, завдяки письменнику вона покращилась, та все ще була далека від ідеалу. На телефон прийшло повідомлення, але, на щастя я вже не ціпеніла від цього звуку.

"Нагадай, о котрій в тебе виліт?" - написав Роб.

"Через пару годин"

"Добре, я забрав ключі від твоєї тимчасової квартири, і зустріну тебе в аеропорту. Ти ж впізнаєш мене?"

Я автоматично посміхнулась. Паніка трішки вгамувалась.

"Звичайно))"

Врешті решт дорога настільки мене зморила, що коли літак приземлився, мені вже нічого не хотілося, окрім як впасти в бодай якесь ліжко. Та все ж я виставила сторіс з геопозицією для тих, хто зранку буде перейматися, як я долетіла і пішла шукати Роба. 

Чоловік заключив мене в обійми, наче ми були знайомі все життя, по дорозі він встиг мені запропонувати поїсти, випити, скласти план на завтра, післязавтра, і ледь не кожні дві хвилини питав як я почуваюся, що мене кожного разу смішило. Здавалося, що він нервував більше ніж я.

"Якби ж так легко було з Чіміном" - подумала я, коли ми підʼїхали до будинку. Квартира, яку зняв для мене Роб була на останньому поверху триповерхового будинку, з чудовою шумоізоляцією та видом на Лондон. 

- Тут що, ніхто раніше не мешкав? - запитала я оглядаючи квартиру в усіх відтінках сірого, з відчуттям, що новенький ремонт закінчили тільки вчора.

- Не знаю, не питав. Тобі подобається?

- Звичайно...

- Ну і добре, я живу неподалеку, тож якщо тобі щось знадобиться, одразу телефонуй. Магазин я тобі показав де, але я взяв сміливість купити все ж таки деякі продукти і випити, якщо не зможеш заснути.

- Дякую. - на очі ледь не навернулися сльози, від кількості турботи Роба за останні півгодини, але я стрималась.

- Я тоді поїду, відпочинь, і не переймайся, якщо не встанеш прямо зранку, ми все встигнемо.

- Хах, добре, я зателефоную, як прокинусь.

Роб ще раз зімкнув мене в обійми.

Квартира на найближчий тиждень, була просторою і складалась з кухні-студії, невеличкої ванної кімнати, гардеробної, та спальні. Я все ж таки ризикнула спочатку прийняти ванну, а потім вже лягати спати, хоча вже розуміла, що стрес переміг втому, і алкоголь від Роба був дуже доречний. Майже о четвертій ранку в тиші, з келихом білого вина, я сиділа в кріслі-коконі, й просто дивилась у вікно. Телефон так і залишився на тумбочці біля вхідних дверей, бо я точно знала, що о цій годині мені ніхто писати чи дзвонити не буде.