Вігілорум

Сіра пелена сутінкового неба огортала місто, і тонкий шар диму, що висів у повітрі, надавав вулицям містичного вигляду. Хлопець, що вийшов з автобуса на зупинці, був одягнений у простий одяг, але в руках тримав щось дивне — пристрій, схожий на палку з одним колесом на кінці та невеликою платформою над ним. Він акуратно котив це колесо поперед себе, тримаючи палицю за один кінець. Люди, що проходили повз, здивовано посміхалися, дивлячись на незвичний апарат, але хлопець, не звертаючи уваги на їхні погляди, впевнено прямував до світлофору.

Перейшовши дорогу, він попрямував до магазину, що був неподалік. Через кілька хвилин він вийшов звідти вже без пристрою, але з газетою в руках. Повільно підійшов до великого каменя, що лежав біля перехрестя, трохи осторонь від автобусної зупинки, і присів на нього, розгортаючи газету.

З двох сторін перехрестя зупинялися автобуси: один під'їжджав до кінцевої зупинки, а інший, що вже був біля хлопця, чекав на пасажирів. Люди юрбилися біля дверей, штовхалися, прагнучи зайняти місця в салоні, проте водій не поспішав. Він спокійно пив щось гаряче з одноразового стаканчика та перераховував дрібні монети.

Хлопець глянув на табличку на автобусі й подумав, що цей маршрут проходить повз його село. Потрібно буде ще йти пішки до будинку. Він опустив погляд на газету й поринув у читання. Навколо стояв галас — люди сперечалися, підпирали камінь своїми сумками, але хлопець ніби віддалився від цього шуму.

Коли він розгорнув газету, його погляд раптово зупинився на фотографії. Він здригнувся. На ній був автобус, що стояв поруч із каменем, а також купа людей біля нього. Але найдивніше було те, що на зображенні був він сам. Здавалося, фото зробили кілька секунд тому. Утім, обличчя людей на знімку були нерозбірливі. Раптом хлопцю здалося, що водій автобуса на фото рухається. Він вдивився пильніше й не повірив очам: водій дійсно перераховував гроші прямо на сторінках газети.

Здивовано він перевів погляд на автобус поруч. Водій робив те саме, що й на фотографії. Знову глянув на газету — і перед ним постала рухома картинка, настільки детальна, ніби хтось знімав подію прямо перед автобусом. Хлопець різко підвівся, обдивився навколо, але нікого поруч не було. Тоді він знову сів і оперся на камінь, але відчув, що випадково притиснув чиюсь руку.

– Обережно! – вигукнув чоловік, висмикуючи руку. На краю його долоні була подряпина.

Це був знайомий хлопця, що теж чекав на автобус. Хлопець вибачився, сказав, що не помітив його.

– Це наш автобус? – запитав знайомий.

– Ні, наш ось-ось під'їде, – відповів хлопець.

Тим часом під'їхав ще один автобус, але водій теж не поспішав відчиняти двері, зайнятий підрахунком грошей. А перший автобус нарешті відчинив двері, й люди з гамором почали забігати всередину. Поруч із каменем залишився лише хлопець і його знайомий.

Несподівано до каменю підійшла дівчина в легкому пальті. Вона нервово подивилася на годинник, потім на перехожих, які вже розійшлися.

– Скажіть, котра година? – запитала вона.

– Пів сьомої.

Дівчина подякувала, і хлопець знову поринув у газету. Але його увагу привернув портрет дівчини на сторінках видання. Він кілька разів поглянув то на неї, то на зображення. Вона помітила це і, дещо зніяковівши, поправила зачіску.

– Я хочу вам щось показати, – мовив хлопець, підходячи ближче. – Тут ваш портрет.

– Мій? – здивувалася вона. – Але ж газеті на вигляд років тридцять.

– Так, саме так. Але подивіться, – хлопець підніс газету.

На пожовклих сторінках, на фотографії розміром у пів сторінки, була вона, а поруч стояв хлопець, що розкривав газету перед нею.

– Це якийсь жарт? – вражено запитала дівчина. – Це неможливо.

– Я теж не можу цього зрозуміти, – відповів він. – Але ви це бачите так само, як і я.

– Так... бачу. Але як таке можливо?

На фотографії знову з'явилися вони обоє, але камінь лежав посеред безкрайого весняного лугу, вкритого зеленою травою.

– Дивіться! – вигукнула дівчина.

Вона підняла погляд – і побачила, що все змінилося. Вони стояли серед поля, поруч із каменем, і більше не було ні автобусів, ні людей, ні шуму.

Час йшов, але їм важко було сказати, скільки минуло днів чи місяців. У цьому дивному світі завжди був день, вони не відчували голоду, не старіли. Згодом хлопець і дівчина перестали бути незнайомцями, але почали втрачати спогади про своє минуле життя. Вони блукали по зелених пагорбах і долинах, ночували під деревами, роздивлялися стару газету, обговорюючи те, що відбувалося на її сторінках.

А одного разу вони зустріли копії самих себе. Спочатку це була одна пара, але згодом їх ставало все більше. І ці "копії" мали свої власні історії, долі, але зовні були схожі на них. Одного дня дівчина зрозуміла, що вже не може відрізнити того хлопця, з яким вона потрапила сюди, від інших його копій. Вони всі змішалися в її свідомості. Коли кохаєш вічність, стаєш самотнім.