VIII

Євгена охопи мінливість,
Бажання мандрувати все
(Доволі болісна властивість,
Не кожний хрест оцей несе).
Так вештався він років кілька,
Навіщо — сам і не збагнув,
І на недовго спинивсь тілько,
Коли в столицю зазирнув.
От так на балі він з’явився —
В місцевім світі примостився.

Аж дивить, а якесь дівчисько,
Йому знайоме, ніби то,
Десь зупинилося неблизько
Й базіка з кимось, той во во.
«Гей, слухай, пан: тобі відомо,
Що то за пані кольорова
З отим говорить когуто́м  —
Іспанським, начебто, послом?»
«У людях ти давно не був!
Зажди, тебе представлю я».
«То хто ж вона?» «Жона моя».
«То ти жонат! Я не збагнув!
Давно?» «Та коло десь двох літ».
«А хто?» «Та Ларіна». «Тетяна!»
«Знайомі ви?» «Я їй сусід».
«То йдем до неї, прошу пана!»

Євген підходить, аж трясеться,
І розуміє отаке:
Минуле в Тані не знайдеться;
Пихатість, гордість — все нове.
Лиш про дурниці розпитала
Вона Львів’єніна, а так
Ся розбазікувать не стала.
Він же червоний, наче рак.

Євген, як вар’ят, став ганяти
До генеральші, і щодня
Він хтів її хоча б вбачати —
Залізла в голову дурня́.
Холодна Таня з ним, спокійна,
Коли помітить, коли ні,
І туга подола́ подвійна
Євгена. Він немов в огні.
Листа Тетяні написав
(Мні лінь перекладать його),
На відповідь чекав-чекав,
І вдруге, й втретє — нічого.
Тоді за чуба ся схопив
Та і додому порулив.

Він в хаті, як і роки тому,
Чита, марнує день за днем.
Хандра давно йому знайома,
Спілкується лише з конем.
Та не лише: Влад жив лишився,
І, може, завдяки ньому
Не вмер, поетом не зробився
Євген, а переміг нудьгу.

Але наш вуйко невиправний,
Львів’єнін, знову захотів
В столицю пертись — йому марно
Робить це розум не велів.
Ось він у Києві. Що з того?
Він, як з Кульпаркова  дурак
Проходить до кумира свого,
До Тані повз чужих собак.
Сама Тетяна сі сьогодні,
Вже ся не сердить, не горди́ть,
Іщезли якості негодні,
Підходить до Євгена вмить.

«То ви прийшли? Ох, файно, bene .
Як наполегливий ваш крок!..
Читали ви мораль для мене,
Та нині буде мій урок.
Я щиро вдячна вам, ви знали?
Тоді, коли в саду моїм
Мені ви волю дарували.
Такий хід непідвласний всім.
Але тепер чом ся вернули?
Мо’, захотіли все змінить?
Або отеє ви збагнули,
Що з генеральшой файно жить?
Я вас люблю, чого брехати,
Але й сумління треба знати:
Мій шлюб отам, на небесах.
Було б інакше... Вах-вах-вах!»

В сльозах покинула кімнату,
Євген замислений стоїть.
Аж скрип: ввійшов у цюю хату
Пан-генерал. Але в цю мить
Львів’єніна, читач, покинем
Надовго... мабуть, назавжди,
Й роман цей галицький зупиним...
Що далі — сам собі знайди.
Цілком можливо, наш герой
Найшов в столиці дівку гарну
І ухопив її з собой,
І не губив вже час свій марно.
Можливо, рушив мандрувати,
Й засів в гуцулів у Карпатах,
А може, і в ченці пішов
Й у Лаврі місце сі знайшов.

Ось і звитяга, ось кінець!
Та тре перепочить мені.
Ти прочитав все? Молодець!
А, й Пушкін, дякую тобі!
Що б тут, читачу, не шукав:
Чи відпочинку від трудів,
Живих картин, чи файних слів,
Чи спосіб половити ґав,
Чи помилок, чи трохи сміху —
Най би було тобі в утіху.
Культурним буть не забувай —
Читай багато. Прощавай!