VI

Помітивши, що Влад забрався,
Як після іспиту спудей,
Євген був щастям упивався,
Вдоволен помстою своєй.
Львів’єнін повернувсь додому,
Та те, що далі, не чекав:
Влад ставив в суперечці кому,
Його стрілятись викликав.
Прийнявши виклик, Євген вдало
У люлю кинувсь й заснув враз.
Як сонце би світить не стало,
Проґавив він дуелі б час.

Приїхав він, куди і треба,
Побачив Влада близь млина.
«А секундант твій прийде з неба?»
«Грець з ним, візьму того кота!»
«Ну, добре. Мій вже теж зі мною.
Шановний пан, готуймо зброю!»
Але на ноті цій тривожній
Сюжет я трошечки зміню.
Йой, нещасливий буде кожний,
Хто руку обагрив свою!

Отож, відміряли всі кроки,
Але Євген наш, хитрий лис,
Коли відходив ще, потрохи
Свій вгору пістолет підніс.
«Тепер сходіться» — вороги
З прижмуром цілитися стали,
Вхопивши долю за роги...
І тут громи мов пролунали:
Стрільнув Євген, коли Влад ґав
Іще ловив — й суперник впав.

Львів’єнін був підбіг до друга,
Що ворогом так дивно став,
І охопила його туга,
Він дурість свою проклинав.
Дуель скінчилась, і поета
На віз шляхетний уложили.
Але тут жертва пістолета
Скочила й сперлася на вили:
«А що, Євген, ти ся злякав,
Коли поцілив вже, було́?
Гадав, як Бог тебе б карав?
Чи схаменувся, той во во?
А я пожартував сі файно:
Як тіко куля просвиста,
На землю гепнувся негайно —
Я це задумав неспроста».
«Волинський! Що такеє кажеш!
Я наче наново родивсь!
Я, звісно, шкодував, аякже ж,
Та надто пізно спохвативсь».
«О, теє-то, се вельми гарно!
Тепер помиримось, щоб марно
На себе злобу не тримати,
Знов файно товаришувати!».