Євген Львів'єнін
II
Село, Євген де сумував,
Було файненьким куточко́м:
Дім, як фортеця, там стояв,
Поміж луків і над ставком.
Один собі в своїм маєтку,
Аби що-небудь вироблять,
Задумав він змінить порєдку,
Оброком панщину зсувать.
Сусіди шкоду в цім знайшли;
До нього спершу заїжджали,
Та потім разом відійшли,
Бо той во во всі з’ясували:
В дівчат він рук не цілував,
І «так» натомість «да-с» казав.
А в свій маєток того ж часу
Панич новий сі прискакав.
Був обговорюваний зразу;
Волинський Влад ся називав.
В розквіті сил, він хтів любові,
В Німеччині мрій нахопивсь,
Поетом був у кожнім слові;
З Львів’єніним легко здруживсь.
Волинський розказав Євгену,
Що з малолітства закохавсь
У файну жіночку Олену
(Її поет сусідом звавсь).
А та кубіта сестру мала,
Євгену в душу що запала.
Звалась Тетяною вона,
Була дитиною чудно́ю:
Сумна весь час сама собою,
В своїй родині, мов чужа.
Їхня сім’я була гостинна,
Могла й злословить, й жартувать,
Не обирала гостей пильно,
Як що — «Олено, чай подать!»
Та чогось батько помер рано,
Оплаканий всіма старанно,
На гробі напис: «…бригадир
Під камнем цим вкушає мир».
#3071 в Різне
#782 в Поезія
#8669 в Любовні романи
#279 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 11.08.2022
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
