Долина Мороку.

Вежа Згаслих, мовчазна та зловісна, височіла десь у невидимій поки  похмурій далині Плетива,

Її темний силует розповсюджував невидимий холод, що проникав не лише в тіла, а й у душі, змушуючи сумніви та страхи ворушитися в серцях воїнів.

 Вони зібралися в тісній раді, п'ятеро, кожен з яких ніс у собі частинку надії та тягар відповідальності.

Лія, чиє полум'яне волосся тепер сяяло ще яскравіше, а очі випромінювали нову силу, обвела їх рішучим поглядом. Її голос, хоч і спокійний, був сповнений твердості:

-Ми не можемо зволікати. Ця Вежа... вона як рана, що гноїться, отруюючи все навколо. Якщо ми не діятимемо, темрява поглине не лише Плетиво, але й перекинеться у світ Дня.

 Яро, міцно стискаючи древній Скіпетр Гармонії, що пульсував у його руках, відчував, як його сила зростає з кожною миттю. Але разом з цією силою зростала і тривога, немов передчуття бурі, що насувається. Він знав, що Скіпетр – це ключ, здатний відчинити двері до порятунку, але й випустити на волю ще більшу темряву.

 Поруч з ним Мирослава, заплющила очі, намагаючись заспокоїти біль та страждання, що пронизували Плетиво. Її вірний Срібний Шепіт, тихо вислизнув у тіні, немов поглинаючи частинку темряви, що оточувала їх. У її свідомості виникали образи зруйнованих міст, спотворених істот та приречених душ, і це лише зміцнювало її рішучість покласти край стражданням.

 Кай, завжди зосереджений та спокійний, розгорнув перед ними карти Плетива, його тонкі пальці ковзали по хитромудрим лініям та символам. Його вірний Тіньноходець, причаївшись у темряві, спостерігав за кожним рухом, готовий будь до чого.

 Кай знав, що шлях до Вежі буде сповнений таємниць та смертельних пасток, але він також вірив у силу знання, у здатність розгадати загадки, залишені древніми.

Окремо від них стояв Кріон, його обличчя похмуре, а очі затьмарені спогадами про минуле. Нічний Мисливець, його вірна тінь, невідступно слідував за ним, відчуваючи внутрішню боротьбу господаря. Кріон мовчав, але в його стиснутих кулаках та напруженому тілі відчувалася рішучість спокутувати минулі гріхи.

Він знав, що його темні знання можуть стати їхньою перевагою, але кожен крок наближав його до зустрічі з привидами минулого, до спокуси знову піддатися темряві.

І ось, об'єднані спільною метою, але кожен з тягарем власних страхів та надій, вони рушили в дорогу. Їхня подорож у саме серце темряви до Вежі Згаслих почалася, щоб врятувати Плетиво та світ Дня від неминучої загибелі.

***********************************************************

Подорож до Вежі Згаслих обіцяла бути довгою та небезпечною, і першою перешкодою на їхньому шляху стали Покинуті храми. Колись величні споруди, присвячені різним богам та духам Плетива, тепер вони стояли в руїнах, поглинені мовчазною темрявою.

Перший храм, до якого вони дісталися, був захований у глибині Лісу. Дерева гіганти, чиї стовбури були викривлені, немов корчі старих рук, спліталися гілками над головами мандрівників, пропускаючи лише рідкі промені світла. Повітря було вологим та важким, насиченим запахом гнилої деревини та вологої землі. Здавалося, що сам ліс не бажає їх пропускати, намагаючись заплутати їхні шляхи та заманити у свої темні глибини.

Руїни храму постали перед ними раптово, виринувши з густої імли. Величезні кам'яні колони, порослі мохом та плющем, здіймалися вгору, немов кістки мертвого велетня. Їхні вершини губилися в густих кронах дерев, а стіни були вкриті барельєфами, зображення на яких давно стерлися від часу, але все ще можна було розібрати обриси химерних істот та невідомих символів. У повітрі стояв запах вогкості та гнилі, змішаний з ледь відчутним ароматом схождим на ладан, що нагадував про колишню велич цього місця.

Кай, уважно оглядаючи руїни, помітив ледь помітні сліди старої дороги, що вела вглиб храму. Він наказав Тіньноходцю розвідати шлях попереду, а сам почав розшифровувати символи на стінах, намагаючись зрозуміти призначення цього місця.

Лія, відчуваючи неспокійну енергію, що виходила від руїн, тримала напоготові свій сяючий меч, готова в будь-який момент вступити в бій. Яро, стискаючи Скіпетр Гармонії, намагався відчути присутність будь-якої темної магії, що могла зачаїтися в руїнах.

Вони увійшли в храм, ступаючи по розбитих плитах підлоги, і тиша, що запанувала навколо, здавалася ще більш гнітючою, ніж шум лісу. Сонячне світло, проникаючи крізь пробиті дахи, ледь розсіювало темряву, залишаючи багато куточків у темряві, де могли ховатися небезпеки.

Похмурі зали храму зустріли їх гнітючою тишею, перерваною лише тихими кроками мандрівників та потріскуванням смолоскипів, які вони запалили, щоб розігнати темряву.

Світло від смолоскипів ледь пробивалося крізь густу імлу, що заповнювала приміщення, створюючи химерні тіні, що танцювали на стінах, немов злісні духи. Вони опинилися у великій залі, чиї стіни були вкриті фресками, зображення на яких давно вицвіли, але все ще можна було розібрати обриси людських фігур, звірів та рослин, переплетених у складні орнаменти.

 Підлога була викладена мозаїкою, на якій були зображені геометричні візерунки та символи, значення яких було невідоме навіть Каю. У глибині зали височів величезний вівтар, зроблений з чорного каменю, на якому лежала розкрита книга.

Навколо вівтаря стояли статуї, зображення яких були розбиті та спотворені часом та темрявою, але все ще можна було розібрати обриси людських тіл з головами тварин.

Раптово, коли Кай наблизився до вівтаря, підлога під їхніми ногами почала тремтіти. В нішах від’їхали  кам'яні плити, відкриваючи потаємні проходи, з яких вирвалися потоки пилу та холоду.

 З темряви виринули потойбічні істоти, чиї тіла були зіткані з темного туману, а очі горіли зловісним світлом. Вони видавали жахливі крики, що пронизували розум, намагаючись вселити страх та паніку. Лія та Яро миттєво стали в бойову стійку, готові захищати своїх товаришів.