Цей світ - тепер не тільки їхній.

Мирослава підійшла до Яро. Він обійняв її, занурившись носом у її волосся. Глибоко вдихнувши її аромат.

-Як нам тепер повернутись? Запитала вона. Коли ми увійшли брама за нами замкнулась.

- Ми можемо повернутись. Хранитель Знань показав мені, коли я був в його храмі.

-Потрібно створити Шлях. Відповів Яро.

Коли повернемось до Храму і зустрінемось з Каєм.

Ми зможемо це зробити, з новими силами що отримали тут.

Світ, де вони пройшли крізь темряву, розсипався повільно. Відроджуючись у первісному вигляді.

Як сон, що завершується. Замість руїн - первісна тиша. Замість порожнечі - спокій.

Нитки Плетива вивели їх до Храму - оновленого, знайомого. Колони якого дихали прадавньою пам’яттю, а повітря було напоєне світлом, схожим на дощ.

На сходах їх чекав Еон.

Його погляд світився , як світиться душа, коли бачить тих, кого вже оплакала.

- Ви повернулись.
- І привели тих, хто мав зникнути, - додав, дивлячись на Геліса та Нігіля.

Той кивнув. І хоч у його очах ще залишалась тінь, вона більше не керувала ним.

- Ми мусимо повернутись додому, - сказав Яро. - У Світ Дня.

Еон провів їх до центру Храму. Там, де колись був зруйнований вівтар, тепер стояла велична плита, з сонячним сиволом у центрі.

Мирослава зупинилась перед нею - і легенько доторкнулась пальцями.

- Плетиво готове, наповнене, - мовила вона.

- Але бракує однієї речі.

- Вам усім - треба захотіти йти, - додала Елія, і її погляд ковзнув по Гелісу.

Він стис її руку.
Кай вийшов із глибини Храму, мов із самої пам’яті. Тихо, впевнено.
- Я допоможу. Тепер ми зможемо пройти до брами.

Стоячи перед храмом, вони з’єднали сили.

Символ, пам’ять, ритм, сила, любов. Усе злилося у єдину спіраль.

Спіраль відкрила Вихід. Портал...

Він - дихав. У ньому можна було почути шепіт дощу. Голос рідного світу.

Один за одним вони ввійшли у нього.

Яро глянув на небо - і сказав:

- Світ триває.

А Мирослава додала:

- Але тепер - знову з нами.

І Плетиво десь у глибині серця, в тиші, зітхнуло. Бо нитки плетива знову поєднались.

Вони озирнулись.

Світ, у якому жили жахи, зцілювася.

Він не став райським. Але став живим.

Вони зробили крок в портал.

Світ Дня зустрів їх тихим ранком.

Легкий шепіт вітру, який ніби вітав їх. Звичайний день - сонце, яке підіймалось над обрієм, з тінями дерев, що хитались від ранкової прохолоди.

Але тепер вони знали:

Дім, він найцінніший.

Тут Плетиво не світилось, не відповідало на дотик. Воно знову спало - глибоко в їх душах, у самому серці.

Люди довкола просто жили, не відчуваючи його. І, можливо, це було навіть на краще. Герої тепер знали не лише про силу Плетива і павутини світів, але і про жахіття, які воно може таїти.

Вони повертались із темряви - не зламавшись, а переродившись.

І це було лише початком.

Небезпека завжди чатує...

І поки люди живуть своїм життям,
Плетиво - пам’ятає.

***

«Пам’ять - це найнебезпечніший із світів. Бо той, хто в ній живе - ніколи не зникає повністю.»

Темрява грала сріблом. Як пил, у променях чогось світлого, стертий з поверхні.

Яро стояв у міжсвітті.

Невагомий: - ні тіні, ні форми.

Довкола - стіни, дивна архітектура; підлога, що пульсувала, глибоким серцебиттям світу. І в центрі - дзеркало, з відображенням постаті.

Обличчя. Його. Але старше. Спотворене зморшками, лініями болю, втомою. Потім - обличчя замерехтіло, як старий телевізор, з якого вирвали антену. Що видає лише білий шум.

- Обличчя стало жіночим.

Очі, та обриси Оленки.

- Яро... - шепіт проріс в його свідомості.

- Ви з Мирославою залишили мене. Ви обіцяли безпеку. Де ви?

Вони тут... Ті що йшли.

Він хотів відповісти, але тіло не слухалось. З дзеркала простягнулась рука - здавалось жива, тепла.
Тканина світу навколо здригнулась. Завіса простору розчахнулась - немов хтось їх розірвав ззовні.

І знову голос : Інший...