Переплетені тіні

Пульсуюча, тремтяча маса з переплетених тіней, зв’язаних мороком. Уламків спогадів, мовою яких говорили примари.

Воно билося, відчуттям та голодом.

Кожен його удар - це був крик болю в серцях кожного з них.

І тоді воно промовило. Тисячами днів, мільйонами голосів та відлунь.

- Елія…

-спалах образів, спогадів, дотиків.

Її ж власна усмішка

- чужа.

з минулого.

- Чому ти тут? Пролунало в повітрі.

Елія завмерла. Очі її розширилися, але не від страху - від несподіваності.

- Це... неможливо… видихнула вона.

- Ти колись називала мене світлом...

А тепер....

Тепер я... - лише спалах, згадка у безодні.

-Ти змогла забути...?

З маси Серця відділилась постать. Зморщена, перекручена, але… знайома.

В його силуеті ще пульсувала колишня ніжність. Але вона була наче вмурована у шати страждань.

- Я не могла, - шепотіла Елія.

- Мене поневолили як і інших… я загубилась у Снах.

- А я колись губився в тобі. Прошепотіла у відповідь постать. Але тепер я поверну тебе , назавжди. На вічно.

Зал задихнувся. Реальність зімкнулась, наче пастка.

- Серце здригнулося, і з нього вилетіли канати темряви, кинулися до героїв, як чорні стріли, прагнучи обплутати їх тіла та свідомість. Повітря застигло, мов смола, перетворюючись на чужу волю, яка силувалася втягнути їх до себе.

- Готуйтеся, -крикнув Яро, випускаючи світлові батоги. Вони потріскували в повітрі.

- Він спробує зламати нас, Своїми ілюзіями та видіннями. Стережіться себе. Один одного. Не вірте тому, що побачите.

І Серце вдарило.

Перша хвиля Ілюзій накрила їх мов лавина, - раптово, без попередження.

-Це було наче хтось силоміць втиснув у їхню свідомість іншу реальність.

***

Світ розірвався. Печера здригнулося під ногами, немов крихкий лід. Простір розколовся на уламки, як обсидіан, кожен шматок показував викривлену реальність. Герої стояли серед нескінченної мозаїки світів, що змінювалися калейдоскопічними картинками: небеса, що кровоточили; вулиці, де будинки складалися й розкладались, наче кубики; море, яке падало з неба.

- Це ілюзії... але живі!

пригинаючись, коли над ним зі свистом пролетіла вогняна стріла, крикнув Яро. Вона вп’ялася в землю - і з неї виріс чорний, наче витканий з мороку дуб, на гілках якого звивалися чорні обличчя. З шаленими очима , відкриті у німому крику роти...

Позаду нього з’явився хтось... знайомий.

Він... Сам...

Яро, але ні, інший.

Очі сяяли ртуттю, візерунки Плетива на його тілі світилися, наче живі рани, пульсували хижою силою. Він був зібраною сутністю всіх тих моментів, коли Яро хотів здатись. Коли відчував злість. Коли мріяв про помсту.

- Я - той, ким ти станеш, коли дозволиш собі прийняти свою силу.

- прошипів двійник, вистрибуючи вперед. Батоги світла перехрестилися в ударі.

- Я - не тінь.

Я - ти,

Лише без страху, без сумнівів, - прошипів двійник і рвонувся вперед.

Світлові батоги Яро розсікли простір - дзвінко, з вибухом іскор, як удар хлиста по живому вогню. Але двійник був швидкий. Він ухилявся, немов знав кожен рух наперед.

Бо знав. Бо був ним.

Яро відчув, як піт холодом сповз по спині. Він вдарив ще раз - батоги зіткнулися з громовим гуркотом.

Сила плетив ревіла.

Вибух.

Їх розкидало на протилежні боки.

- Дай собі волю! Дозволь Плетиву стати твоєю зброєю! - ревів двійник, нависаючи знову. - Убий і забудь. Чого ти чекаєш?! Стань тим ким ти є!!!

Яро зчепив зуби. Тіло нило. У грудях пульсувало щось - гнів? Страх? Чи те саме бажання сили, що струменіло з його ворога?

- Я не стану таким... - прохрипів Яро.

- бо тоді Я зникну.

Двійник озвірів. В очах обох палав вогонь: у Яро - віра, у двійника - голод.

Яро в якийсь момент зупинився. Він не вдарив. - прийняв удар.

Опустив зброю. І коли тінь замахнулася, він просто глянув їй у вічі.

- без ненависті. Без страху.

- Я знаю тебе. Спокійно промовив Яро.

Ти не я.

Ти - моя слабкість. Моя лють. Моє бажання бути більшим.

Але я не помічав тебе раніше. І теж саме зроблю зараз.

Ти ніщо... якась мить в житті. І не більше.