Храм першосвіту

Яро він відчув, як його свідомість проноситься крізь безмежний простір, оминаючи залишки тіней і порожнечі. Коли вихор світла вщух, Яро опинився у світі, що був абсолютною протилежністю Безодні Тіней. Це був Світ Плетив та Відлунь. Світ який дав йому стільки неймовірного.

Навколо нього було стільки світла та енергії. Небо переливалося всіма відтінками сліпучого голубого та золотавого, а повітря було наповнене життям. Воно било пульсуючими, мерехтливими потоками, зливаючись з горами, річками, лісами та сяючими містами. Кожен звук, кожен рух відлунював гармонією, що була частиною великої пісні буття, відлунням усіх світів, що колись були, є і будуть. Це місце дихало життям, нестримним і вічним, і від нього випромінювалася невимовна, але всеосяжна мудрість.

Перед ним, оповитий сяючими мереживами Плетив, височів Відновлений Храм. Храм який вони відновили зі своїми друзями, які залишились у цьому світі, щоб оберігати його.

Він став досконалим. Відроджений з чистої, майже сліпучої енергії, його форми та візерунки, колись майже такі ж знищені закинуті та захаращені, тепер були витонченими, а кожен шпиль сягав нескінченності. Храм був немов живий кристал, що пропускав крізь себе всі потоки Плетива, концентруючи їх і перетворюючи на чисте знання. Його стіни стали майже прозорими, і крізь них Яро бачив, як мільярди ниток Плетива проходять крізь його серцевину, утворюючи невловимі візерунки та концентруючи пам'ять усіх часів та просторів.

У самому центрі храму, де потоки Плетив сходилися у промінястому вихорі, стояв Хранитель Знань.

Це була істота неземної величі, чия форма тепер була виткана з чистого світла, що постійно змінювало свої обриси. Його очі були схожі на дві нескінченні галактики, сповнені давньої мудрості та безмежного спокою. Від неї віяло спокоєм та безмежним розумінням.

Коли Яро підійшов, Охоронець Знань простягнув до нього руку,що видавалась сплетеною з тисяч з'єднаних ниток світла. Його голос, який прозвучав без слів, але відразу відлунив у свідомості Яро, був наче дзвін усіх зірок водночас, сповнений співчуття та вічної втоми.

-Я чекав на тебе, Яро, - промовив Хранитель.

-Ти -міст...

Ти -відгомін того, що було згублено, і вісник того, що здатне бути відбудованим. Плетиво відгукнулося на твій поклик ,адже ти іскра, здатна відчувати живу матерію буття. Твоє з'єднання з Первинним Символом відкрило тобі шлях до джерела, до самої основи Павутини світів.

Хранитель знань відступив крок назад, запрошуючи Яро поглянути навколо.

-Цей храм - сховище всіх знань, усіх подій, що формують Павутину Світів. Він містить не лише пам'ять про створення, а й про ті найглибші тріщини, що призвели до приходу Забуття. Ти ж прийшов за цими знаннями??? Щоб відродити світ Давніх???.

-Тож почуй...

Голос Хранителя Знань, що пролунав у свідомості Яро, був не просто звуком

- це була симфонія тисячоліть, зіткана з відлунь, і вона перетворила сам простір навколо на живе полотно. Нитки Плетива, що формували храм, затремтіли, стаючи прозорими наче екрани, на яких розгорталася історія, яку він мав розповісти.

-Слухай уважно, Яро, бо те, що я відкрию, є не лише пам'яттю та знанням, а й застереженням, що вічно пульсує в серці буття, -зазвучав голос Хранителя, і простір усередині храму почав мерехтіти, показуючи картини Першосвіту у його найвищому розквіті.

Прагнення Абсолютної Досконалості

«На початку, коли Давні вперше осмислили суть Плетива і творили світи, вони були сповнені світла і бажання досконалості. Вони прагнули створити вічні, бездоганні світи, де не було б місця розпаду, слабкості, згасанню. Вони осягнули ритми творіння, злиття матерії та енергії, народження життя. Але, засліплені цією величчю, вони почали заперечувати іншу, невід'ємну сторону буття -цикл розпаду, оновлення, перетворення. Вони вважали його недоліком, тимчасовим хаосом, який необхідно приборкати або навіть усунути.

І тоді, у своїй неперевершеній, як їм здавалось, мудрості та безмежній могутності, Давні вирішили приборкати саму смерть, саме Забуття, щоб їхні творіння сяяли вічно. Вони створили великі бар'єри та печатки, що мали утримувати енергію розпаду, не даючи їй повертатися до першоджерела та перероджуватись. Вони накопичували її, наче відходи, в найглибших, найвіддаленіших куточках Павутини, вірячи, що таким чином вони врятують свої світи від будь-якого кінця. Це була їхня найбільша помилка, їхня непереборна гординя -прагнення абсолютної, незмінної досконалості.

Але це суперечило самому циклу життя.

У цей момент видіння в Храмі змінилося. Яро бачив, як сяючі нитки Плетива починають не просто світитися, а згущуватися в певних ділянках, стаючи важкими, тьмяними, наче стара кров, що збирається в закутках. Він бачив, як ці скупчення темної, відторгнутої енергії починають повільно, але невпинно розростатися, наче пухлина на тілі самої реальності.