Серце Безодні

Серце Безодні чекало...

Пульсуюча прірва, де все викривлене, переламане. Стерте на порох, навіть сам час. Все завмерло. Ніби цього й не було ніколи, але ось воно...

джерело всього того мороку , що розповзся по світу, просочуючись скрізь і всюди.

Уявіть собі простір, де немає жодного кольору. Де сіре переходить у ще сіріше , а далі у чорне, а потім у щось таке, чого навіть не існує для наших очей.

Повітря тут наче неживе - воно не рухається, не пахне. І звук тут просто не існує.

Кожен крок по цій непевній поверхні, здається кроком у порожнечу, і тиша тут така абсолютна, що аж кричить у голові, висмоктуючи твої власні думки.

Тут немає світла як світла, але й цілковитої темряви теж немає.

- Серце Забуття віддає своє моторошне, примарне сяйво, яке ніби розмиває всі контури, перетворюючи все на нечіткі тіні. Воно спотворює зір, змушуючи тебе сумніватися, чи те, що ти бачиш, взагалі реальне. Далекі, ледь помітні обриси, схожі на якісь величезні будівлі чи застиглі дерева, то з'являються, то зникають, немов привиди з минулого, розчиняючись, щойно ти спробуєш на них зосередитись.

Відчуття часу немає. Хвилини можуть тягнутися годинами, а години пролітати за секунди як у скаженому кошмарі. Тобі здається, що минули віки, хоча насправді минула лише мить. Ця спотворена течія часу просто зводить з розуму.

Але найстрашніше ось це відчуття забуття.... що постійно переслідує тебе.

У Серці Забуття чується постійний голод. Він в твоїй душі, в середині тебе як нав’язлива комаха, яку не здатен відігнати, а вона не перестає дошкуляти своїм дзижчанням. Це голос Забуття, який пропонує тебе, поглинаючий, обіцяє спокій, заспокоєння, що більше не буде болю чи тягаря минулого. Він манить забути все: навіть те, що ти взагалі існуєш. Цей шепіт одночасно такий спокусливий і такий жахливий, ніби це безмежне небуття, дасть тобі повний спокій від усіх страждань.

Подекуди, у цій безформній порожнечі, можна розгледіти мерехтливі, ледь помітні нитки. Вони схожі на примарні нервові закінчення, що з'єднують Серце Забуття з усіма куточками Безодні. Це нитки марева, через які Забуття висмоктує пам'ять та сутність з усіх, хто потрапляє у його володіння, та не служить йому. Деякі з цих ниток майже прозорі, інші - темні й загуслі, несуть у собі вантаж загублених спогадів.

Це порожнеча, яка поглинає. Кожен, хто затримується , відчуває, як його спогади руйнуються, як власна сутність розчиняється, перетворюючись на чергове, німе відлуння в цій бездонній порожнечі.

Серце Забуття -це така собі кінцева зупинка для всього, і його атмосфера пронизує до кісток, нагадуючи про незворотність цього процесу, якщо, звісно, ти не знайдеш способу йому протистояти.

Хоча....

Як відомо все у світі відносно... а в іншому вимірі , світі, всесвіті між світами?! Відносність ще більше відносна.

***

Але ж Ні, вона жила, дихала, це було дихання чогось такого хижого і давнього, що аж морозило кров. І це нежиття чаїлось у Поглиначах Тіней.

Згустки чистої темряви, що безшумно ковзали простором, виглядаючи як викривлені людські фігури, позбавлені шкіри, з довжелезними кінцівками, що закінчуються гострими кігтями, і широченними пащами. Їхні тіла зіткані з самого густого мороку, місцями просвічувались, наче через них можна зазирнути в іще глибшу темряву. В їхніх порожніх очницях була лише безодня.

Поглиначі Тіней виникали з нізвідки, збираючись у зграї, наче голодні хижаки, що відчули запах здобичі, їхні тіла плавно перетікали одне в одне, немов темна рідина.

Промінь світла, який на них падав, просто розчинявся, зникав, немов його й не було. Місце, де вони з'являлися, ставало холоднішим, а повітря - важчим.

Це сутності чистого голоду. Вони пожирали все, відлуння звуків, запахів, емоцій та спогадів, що ще залишались у Безодні.

Забуття завжди поруч, завжди готове забрати черговий шматочок твоєї душі.

З новим Амулетом, що тепер пульсував у руці Яро, герої знову поринули вглиб Безодні. Тиша гнітила.

Кожен знав: це не просто тиша, це дихання Безодні я ніби втягує в себе все, що має голос.

Шлях попереду змінився. Звичні сірі простори Безодні тепер переходили у щось інше. Попереду, на горизонті, зажевріло тьмяне світло. Воно було холодне, розсіяне, ніби йшло від мільйонів крихітних, погаслих зірок. Повітря тремтіло, а час, що й так був тут спотворений, тепер майже завмер.

- Що це?

- тихо спитав Яро, намагаючись щось розгледіти. В цій примарній імлі, його голос здавався надто гучним.

Він підняв Амулет Пам'яті. Око Істини в центрі амулета спалахнуло сильніше, прорізуючи імлу. Воно яскраво спалахнуло.

Розум Яро пронизали уривки образів та відчуттів, отриманих від Сріблястих Стражів.