Цвинтар. туди і назад.

Вони наближалися до старовинного, закинутого кладовища.

Іржаві ковані ворота зі скрипом відчинилися під поривом нічного вітру, ніби запрошуючи непроханих гостей у царство мертвих. Місяць, що сховався за хмарами, не освітлював похмурого простору за огорожею. Перші могили, що виднілися у темряві, являли собою похилені кам'яні плити, вкриті мохом, наче вкриті лишаями.

На багатьох з них таблички з іменами давно зникли, стерті часом та байдужістю, залишивши лише безмовні свідчення чийогось забутого існування. Повітря тут було густим і холодним, насиченим запахом вогкої землі та гнилого листя. Здавалося, ніби самі камені випромінювали тихий, скорботний стогін, а тіні між могилами таїли в собі не лише відсутність світла, а й щось більш зловісне, чуже живому світу. Холодок пробіг по спині Яро, ніби до нього торкнувся подих пані Вічності.

Вони йшли далі вглиб кладовища, слідуючи за примарною постаттю Тіньоходця, і з кожним кроком могили ставали все більш занедбаними, похиленими, немов старі, хворі зуби мертвої пащі. У Яро складалося моторошне враження, що вони непомітно перетнули невидиму межу, залишивши позаду Світ Дня і потрапивши в місце, де ніколи не сходило сонце, де вічна ніч була не просто відсутністю світла, а окремою, гнітючою сутністю.

Нічне небо над ними здавалося бездонною чорною криницею, яка поглинула останні і без того тьмяні зорі. Похилені хрести, потріскані часом кам'яні ангели зі сколотими крилами, зруйновані пам'ятники з нечитабельними написами тиснули на Яро важким тягарем мовчазного відчаю. Час тут наче втратив свою плинність, застиг у вічній скорботі. Здавалося, зупинилося все живе, навіть весняний вітер, що щойно шепотів між деревами за огорожею, тут повністю стих, ніби боячись порушити спокій мертвих.

За кілька кроків, перед ними виник давній меморіал, велика кам'яна споруда, чиї обриси ледь проступали в густій темряві. Хто спочивав у його холодних стінах, було невідомо, вони були забутими, але Тіньоходець зупинився, здавалося, він нарешті знайшов те, що шукав. На місці колись, мабуть, парадного входу до меморіалу глибочіло чорне, бездонне провалля. Темрява там була настільки густою, що здавалося, ніби вона має власну щільність, поглинаючи будь-яке світло. Зяюча безодня немов кликала в невідомі глибини, і від одного погляду на неї у Яро стиснулося серце. Здавалося, це не просто отвір у камені, а розкрита паща самої темряви, що веде в інший, жахливий світ.

Чорна паща провалля в жерлі стародавнього меморіалу дихала могильним холодом, пронизуючи навіть нічну прохолоду кладовища. Яро відступив на крок, відчуваючи, як по спині пробігають мурахи, холод, сильніший за лютий зимовий вітер. З глибини безодні віяло чимось неживим, сповненим віковічного смутку та прихованої загрози.

-Кай... що це? - прошепотів Яро.

Кай стояв поруч, його обличчя в місячному світлі, що пробивалося крізь хмари, виглядало блідим і напруженим.

-Це... може бути вхід до нижніх світів, Яро. Місце, якір, маяк???

Те про що згадували стародавні тексти. Не варто з цим легковажити.

Тіньоходець, який до цього мовчки лежав біля ніг, раптом загарчав, його примарна шерсть здибилася. Він обережно підійшов до краю провалля і спробував зазирнути всередину, але тут же відсахнувся, видавши низьке, тривожне виття, ніби побачив там щось жахливе та знайоме водночас.

Яро обережно наблизився до меморіалу. Його пальці ковзнули по холодній, потрісканій кам'яній кладці. І раптом він відчув ледь помітну вібрацію, слабке поколювання, схоже на той самий відгук Плетива, який він відчував від Знаку Руйнівної Гармонії. Придивившись уважніше, він помітив на камені ледь помітні, вицвілі символи. Вони нагадували ті, що він бачив у свідомості Тіньопряда – химерні, переплетені лінії, але тут вони були ніби викривлені болем і темрявою.

Він простягнув руку, намагаючись відчути енергію, що виходила з провалля. Палаючий символ на його долоні ледь помітно засвітився, але не яскраво, а якось тривожно, немов попереджаючи про небезпеку. З безодні війнуло крижаним холодом, і Яро на мить здалося, що він почув ледь вловимий шепіт, сповнений відчаю та голоду.

-Кай... я відчуваю їх... - промовив Яро, його голос тремтів. - Вони там. І це місце... точно пов'язане з ними.

Кай мовчки кивнув, його погляд був прикутий до чорної прірви.

-Ми повинні повідомити Мирославі. Вона повинна знати, що ми знайшли...

І, можливо... нам знадобиться її допомога. Це місце виглядає занадто небезпечним, а витратив купу сил, щоб досліджувати його самотужки.

Вони стояли на порозі темряви, яка могла поглинути їхній світ, і розуміли, що повинні зазирнути в цю безодню, щоб знайти спосіб її зупинити.

-Ти маєш рацію, важко зітхнувши, промовив Яро, відриваючи погляд від чорної безодні. Відчуття виснаження знову давалося взнаки, а холод проникав у самі кістки. - Сам я туди точно не полізу.

-Треба негайно розповісти Мирославі, - підтримав його Кай, його голос звучав стривожено. - Це місце... воно випромінює щось дуже давнє і небезпечне. Нам потрібна її допомога, її знання , її влада над енергіями.

Вони поспіхом рушили назад нічними вулицями, і дорога до квартири Мирослави здавалася цього разу особливо моторошною. Тіні стали густішими, а кожен шурхіт і скрип набували зловісного відтінку. Яро постійно озирався, йому здавалося, що за ними хтось спостерігає з темних провулків. Напруга висіла в повітрі, ніби перед бурею.