Стертий

Вийшовши з дому, Яро відчув знайоме тепло травневого сонця на обличчі. Повітря пахло квітучою весною та міською метушнею. Він рушив у напрямку архіву, розмірковуючи про те, як його зустрінуть колеги після несподіваної відсутності.

Крок за кроком Яро віддалявся від затишного спокою дідового будинку, поринаючи у звичний ритм міського життя. Але сьогодні цей ритм здавався йому дещо інакшим, наче фальшива нота в знайомій мелодії. Відчуття сторонньої присутності ставало дедалі сильнішим, майже фізичним. Йому здавалося, що невидимі очі пильно стежать за кожним його рухом, ковзають по спині, затримуються на потилиці. Він кілька разів обертався, намагаючись виявити джерело цього дискомфорту, але вулиця зустрічала його лише байдужою метушнею. Перехожі були заклопотані своїми справами, не звертаючи на нього жодної особливої уваги. Проїжджаючі автомобілі здіймали пил, а гамір міста глушив будь-які підозрілі звуки.

Проте внутрішній голос Яро наполегливо твердив, що він не один. Це було не просто відчуття тривоги після пережитих небезпек у Плетиві, це було щось конкретніше, майже матеріальне. Йому здавалося, що в натовпі ховається хтось або щось, що ретельно маскується під звичайність. Він намагався аналізувати обличчя перехожих, вишукуючи щось незвичайне, але всі здавалися звичайними людьми. Навіть вуличні коти та голуби поводилися як завжди. Зрештою, Яро змусив себе повірити, що це лише гра його розбурханої уяви, наслідок довгої подорожі у світ Плетива, де межі між реальним та уявним були розмиті. Він глибоко вдихнув і зосередився на думках про архівні документи, намагаючись відволіктися від цього неприємного відчуття, хоча воно й лишалося десь на підсвідомому рівні.

У тиші дідового будинку Мирослава відчувала приємний спокій, порушений лише тихим поскрипуванням старої підлоги. Вона повільно проходила кімнатами, ніби знайомлячись з будинком.

Розкладала речі Яро на звичні місця, дбайливо витирала пил зі старих фотографій на стінах, кожна з яких розповідала свою історію. Сонячні промені гралися на паркеті, створюючи затишну атмосферу.

Наблизившись до книжкової полиці у вітальні, Мирослава провела пальцями по обкладинках книг Яро.

Раптом її увагу привернув ледь помітний рух у кутку кімнати, за великим плетеним кріслом. Спочатку вона подумала, що це гра світла та тіні, але потім побачила його – невеличку істоту, схожу на мініатюрну лисичку, вкриту м'якою, сріблястою шерстю. З-за ніжки крісла обережно визирнула його гостра мордочка та великі, темно-фіолетові очі, сповнені цікавості. Це був Сріблястий Шепіт, її маленький друг, який супроводжував її у Плетиві.

Неймовірно, але він був тут, у реальному світі. Звірятко обережно ступило на паркет і, здавалося, впізнавши її, видало тихий, мелодійний звук, схожий на ніжне муркотіння. Він швидко подолав відстань між ними і почав лагідно тертися об її ноги, обвиваючись навколо щиколотки своїм м'яким, прохолодним тільцем. Мирослава опустилася навколішки, її серце наповнилося здивуванням та радістю. Вона обережно взяла Сріблястого Шепота на руки, відчуваючи його легку вагу та шовковисту шерстку. Його темно-фіолетові очі уважно дивилися на неї, немов намагаючись щось сказати.

-Як... як ти тут опинився? прошепотіла вона, розглядаючи його допитливе обличчя. Маленький бешкетник у відповідь лише потерся об її щоку, видаючи задоволене муркотіння. Ставало очевидним, що межа між Світом Дня та Плетивом стала значно тоншою, ніж вони могли собі уявити.

Дійшовши до будівлі архіву, Яро відчув легке хвилювання. Йому кортіло побачити знайомі обличчя, відчути звичну атмосферу робочого місця. Проте, ледь переступивши поріг, він зіткнувся з несподіванкою.

Адміністраторка, літня пані з добрими зморшками навколо очей, яка завжди вітала його привітною посмішкою, цього разу дивилася на нього з абсолютно нейтральним, навіть дещо розгубленим виразом обличчя.

-Ви до кого, молодий чоловіче? – запитала вона, її голос звучав буденно, без жодної нотки знайомства.

Яро застиг від подиву.

-Перепрошую? Я... я тут працюю. Ярослав Крук. Він навіть трохи розгублено посміхнувся, сподіваючись, що вона просто жартує або щось переплутала.

Але на обличчі адміністраторки не з'явилося жодної ознаки впізнання. Вона уважно розглядала його поверх окулярів, наче бачила вперше.

"Крук... не пригадую такого співробітника," – промовила вона, переглядаючи якийсь список на своєму столі.

Яро відчув, як у грудях закрадається тривога. "Як же так? Я працюю тут вже п'ять років. Архіваріусом.

Адміністраторка знову підняла на нього погляд, її брови здивовано піднялися. -Архіваріус? У нас вже давно працює пані Соломія. Дуже відповідальна співробітниця.

Збентежений, Яро вирішив пройти до свого кабінету, сподіваючись, що там все стане на свої місця. Він кивнув адміністраторці, яка все ще дивилася на нього з цікавістю, і попрямував знайомим коридором. З кожним кроком його тривога зростала, співробітники проходили повз, навіть не звертаючи уваги на нього.

Підійшовши до дверей свого кабінету, де він провів безліч годин за дослідженнями, Яро застиг, вражений побаченим. Двері були на місці, але таблички з його ім'ям не було. Він обережно відчинив їх і зазирнув всередину.