23

  Після гарячого кам’яного басейну, який хоч трохи змив із мене втому та запах неймовірного «Шанель», настав час для чергової гардеробної революції. Пані Гізелла виявилася жінкою слова: на ліжку на мене чекав новенький мисливський костюм. Зручні щільні штани, подовжений камзол жіночого крою, що ідеально підкреслював талію, а зверху — розкішна важка спідниця, яка прищіпалася на спеціальні приховані кріплення.

  Я була в абсолютному захваті. Одяг не сковував рухів, але при цьому виглядав настільки статусно, що Міра, допомагаючи мені затягнути ремінь, аж затамувала подих.

— Леді Еліро, це... це неймовірно! Ви виглядаєте як справжня войовнича королева! — пролепетала дівчина.

  Магда, яка якраз дожувала декоративну стрічку від старої сукні, ліниво повернула голову в наш бік.

— Ну все, штани на бабі — чекай дефіциту чоловічого гонору в замку, — хрипко прокоментувала коза. — Хоча задум непоганий. У штанах принаймні легше перестрибувати через паркан. Тільки спідницю не загуби, а то Рада старійшин колективно впаде в апоплексичний удар від твоїх худеньких кістлявих колін.

  Біля конюшні мене вже чекав лорд Кайден. Одягнений у простий, але дорогий темний костюм для їзди, він виглядав як зійшовший зі сторінок фентезі-роману правитель. Проте весь мій елітарний настрій випарувався, щойно конюхи вивели тварин.

  Гірські скакуни клану Каварісс були велетенськими, з міцними грудьми, розумними очима та важкими копитами, які, здавалося, могли роздробити граніт. Я миттєво зблідла, застигши на місці. Моя ветеринарна практика в Підберізцях включала стару кобилу Машку, яка засинала прямо під час огляду, та кількох змучених життям ваговозів середньої статури. А тут... тут були справжні бойові монстри.

  Магда ззаду підштовхнула мене рогом прямо в поперек.

— Ну чого стала, як залізо на магніті? — тихо прошепотіла ця капосниця. — Іди, покажи їм майстер-клас верхової їзди. Головне — роби розумне лице, ніби ти так і планувала тремтіти.

  Кайден помітив моє сум’яття. Його золоті очі звузилися, він зробив крок назустріч.

— Еліро? Ви зблідли. Чи не боїтеся ви коней тепер... після вашого падіння?

  Він згадав мою ранкову брехню про амнезію. Злість на власну слабкість миттєво повернула мені самовладання. «Я дипломований ветеринар чи хто?!» — подумки гримнула я на себе.

— Нісенітниця, лорде, — твердо відповіла я й рішучим кроком підійшла до розкішного білогривого красеня, який глухо заіржав, косячись на мене. — Як його звуть?

— Крам, — відповів здивований конюх. — Він норовливий, пані, підпускає не кожного.

  Поки Магда з глибокою підозрою та ревнощами розглядала високого статного коня (мабуть, оцінювала радіус його копняка), я вирішила діяти перевіреними методами. Намацавши кишеньку на накидці кози, я одним спритним рухом вихопила звідти її улюблене рум’яне яблуко.

— Ме-е-ерзотно! Зрада! Грабунок серед білого дня! — обурено репетувала коза навздогін, але я вже протягнула частування Краму на рівній долоні.

  Кінь обережно, м'якими губами забрав яблуко, голосно хрупнув і раптово ткнувся великою ніжною мордою мені в плече. Шлях до серця тварини скрізь однаковий — хоч у Підберізцях, хоч у магічних Чорних Горах. Зважившись, я вхопилася за луку сідла і з допомогою конюха видерлася вгору. Крам піді мною навіть не ворухнувся, виявившись напрочуд лагідним та обережним, ніби відчував мою невпевненість.

  Ми рушили стежкою вниз, до міста. Магда гордо дріботіла поруч, періодично кидаючи на Крама такі погляди, наче планувала викликати його на дуель за те яблуко. Поступово між нами з Кайденом зав'язалася розмова про Раду старійшин.

— Рада зазвичай збирається в міській ратуші, — розповідав Кайден, впевнено тримаючи повіддя свого вороного скакуна. — Там же працюють і вісники, які оголошують новини на міській площі. Сьогодні вам буде на що подивитися — у місті якраз триває великий ярмарок. А з недавніх пір... — він на мить посміхнувся, — у центрі відкрилося кілька нових харчевень прямо на вулиці, для заможних містян. Там готують солодощі та напої на індивідуальне замовлення.

  Він розповідав це з гордістю правителя, а я раптом відчула, як у мене стиснулося серце. Вуличні харчевні для заможних... солодощі на замовлення... Це ж звичайнісінькі кав'ярні. У моїй голові миттєво спливли спогади про затишні кав'ярні Львова (куди я любила їздити, час від часу), запах свіжомеленої арабіки, літні майданчики та вихідні, які я колись так любила. Мій настрій стрімко впав, поступившись місцем гострій, болючій ностальгії за домом.

  Кайден, помітивши, що я все ще непевно сиджу в сідлі, під’їхав ближче. Його кінь ішов практично впритул до мого, а сам лорд тримав руку напоготові, щоб підхопити мене за талію при найменшому нахилі. Ця несподівана близькість і турбота шалено мене бентежили. Щоб сховати збентеження і відігнати сумні думки, я поспіхом запитала:

— Розкажіть мені більше про місто. Які ще досягнення є у вашого клану, окрім таких закладів?

  Кайден охоче підхопив тему, розслабившись. Він з теплотою розповідав про унікальну архітектуру, про майстрів-зброярів, про систему водопостачання з гірських джерел. Я слухала, але страх перед майбутнім іспитом не відпускав.

— Кайдене... — тихо перебила я його. — А що насправді хочуть почути від мене на Раді старійшин? До чого мені готуватися?

  Лорд зупинив коня на пагорбі, з якого відкривався вид на галасливе місто під нами. Він повернувся до мене, і його золоті очі дивилися надзвичайно серйозно.

— Насправді, Еліро, вони хочуть почути лише одне. Твоє рішення щодо нашого шлюбу. Від цього залежить, чи об'єднаються наші клани нарешті після війни.

  Я замерла, дивлячись на його чіткий профіль, мудрі, хоч і втомлені очі, і раптом спіймала себе на думці, що... я зовсім не проти цього шлюбу. Не як ветеринарка на контракті, а як жінка, яка бачить перед собою справжнього чоловіка.

  Але озвучити цю думку мені не дали.