17

  Цього ранку я стикнулась з гострим усвідомленням того, що моя розкішна парчева сукня після вчорашнього дня в лазареті пахне як склад застарілих медикаментів, змішаний із запахом мокрої драконячої луски.

  Працювати «магесою-цілителем» у вбранні, яке важить як середньостатистичний баран і має шлейф довжиною з моє життя, було фізично неможливо.

— Міро, негайно клич швею, — скомандувала я, намагаючись відчистити пляму від магічної мазі на рукаві. — Мені потрібен нормальний одяг для роботи. І не ці «тістечка з вершками», а щось таке, в чому можна рухатися, не ризикуючи застрягти в дверях або повіситися на власних стрічках.

  Модистка, пані Гізелла, прибула зі швидкістю, яка натякала на те, що новини про «дивакувату наречену» розлітаються замком швидше за вогонь.

  Це була маленька жінка з очима-намистинками, яка явно звикла шити сукні для балів, а не спецодяг для ветеринарів. Коли я почала описувати фасон халата — з довгими рукавами, які можна закатати, і величезними кишенями — вона виглядала так, ніби я попросила її пошити парадний костюм для садової жаби.

— Але, леді Еліро... Кишені? На жіночому одязі? Це ж... це ж не естетично! Це паплюжить лінію стегна! І ще ж потрібно сукню для заручин...— пролепетала вона, тремтячими руками тримаючи сантиметрову стрічку.

— Пані Гізелла, лінію мого стегна набагато більше паплюжить розлита настоянка чистотілу, яку мені нікуди поставити, — відрізала я. — Мені треба кишені для затискачів, бинтів і... ну, горіхів.

— Ой, і про мене не забудь! — прохрипіла Магда з крісла, де вона з апетитом жувала край каталогу тканин. — Мені поший накидку з кишенькою для яблук. А то хожу тут, як бездомна, поки ти в шовках тонеш. Не так пани, як панята, а я маю виглядати солідно, щоб ці ваші гаспиди не думали, що я звичайна коза відпущення!

  Пані Гізелла зблідла, почувши голос Магди, але професійна етика перемогла страх перед демонічними козами.

  Вона погодилася на халати, навіть без подвійної спідниці, але як компенсацію за такий удар по репутації, запропонувала пошити кілька легших суконь для прогулянок. І звичайно отримала мої найщиріші запевнення, що сукні для весілля та заручин шитиме саме вона, а не якась швея з іншого краю світу.

  Після довгих суперечок, під час яких Магда ледь не забракувала «надто вузький виріз, бо Кайдена треба брати за живе, а не за горло», і злісного неприйняття кринолінів, ми нарешті затвердили замовлення.

  Саме в цей момент, ніби за розкладом, у двері постукали. До кімнати увійшла Тея. Вона виглядала свіжою, наче ранкова роса, і дуже зацікавленою.

— Хотіла провідати нашу «руйнівницю стереотипів», — вона м’яко посміхнулася, дивлячись на купи розкиданих тканин. — Брат сьогодні зранку мав такий вигляд, наче йому в кашу замість цукру насипали солі з перцем. Тільки й бубонить: «хвости, овочі, коза...».

  Я засміялася і запросила її до обіду. Ми розсілися за невеликим столом, і розмова спочатку текла мирно — про погоду в горах (яка була стабільно жахливою, але безумовно прекрасною) та про моду (яку я, виявляється зовсім ігнорувала). Але згодом Тея, відклавши срібну ложечку, серйозно запитала:

— Еліро, а що ти насправді думаєш про Кайдена? Тільки чесно. Не як про лорда Чорних Гір, а як про можливого... свого майбутнього чоловіка?

  Я завагалася, крутячи в руках келих із соком.

— Він... складний, Теє. Впертий, застебнутий на всі ґудзики й переконаний, що світ обертається навколо нього. Але я бачу, як йому болить за кожного дракона. Він як пацієнт, який відмовляється від лікування, бо вважає, що хвороба — це прояв слабкості. І навіть якщо наш шлюб не відбудеться... я все одно хочу допомогти. Навіть якщо він мене вижене на наступний день.

— Та він у нас як корова в хомуті! — вставила Магда, витираючи морду об дорогу скатертину. — Красивий, статний, а толку? Поки Олеся його не «проклізмить» як слід і не витрусить із нього ту аристократичність, він так і буде холодним, як лід у погребі. Йому треба не дружину-ляльку, а таку, щоб роги обламала!

  Тея раптом дзвінко розсміялася, аж сльози на очах виступили.

— Знаєш, — вона поклала свою тонку руку мені на плече, — мабуть саме така дружина йому і треба. Хтось, хто не буде заглядати йому в рота, очікуючи наказів, а просто дасть по потилиці, коли він занадто задирає носа. Я щиро радію нашому знайомству, Еліро. Ти — ковток чистого повітря в цьому запліснявілому замку.

  Після обіду ми тепло попрощались з Теєю та вирушили на прогулянку. Магда цього разу категорично відмовилася залишатися в покоях: «Я просто змушена перевірити цей ваш сад! Якщо там немає нормальної конюшини, я з'їм всі квіти».

  Сад був величезним і трохи занедбаним, але по-своєму прекрасним. Поки ми йшли стежками, Міра, яка дріботіла позаду, тихим шепотом проводила мені інструктаж щодо родичів, яких ми зустрічали.

— Одягніть маску привітності, пані, — шепотіла вона. — Он той сивий чоловік під каштаном — лорд Бальтазар, найстаріший член Ради. Він щиро ненавидить магів і вважає, що сонце встає лише тому, що дракони дозволяють йому це робити. А он та дама в фіолетовому — кузина Кайдена, Селена. Вона мріяла видати за нього свою доньку, тож на її посмішку не купуйтеся, там отрути більше, ніж у зубах гадюки.

  Всі зустрічні завмирали, побачивши білу козу, що величним кроком ішла поруч із магесою. Дехто лякався, дехто презирливо пирхав, але ніхто не наважувався підійти.

  Я посміхалася, віталася, але всередині в мене все стискалося. Дивлячись на сині вершини гір, я думала про Підберізці. Про тата, який, мабуть, зараз знову нервово лагодить паркан, і про маму, яка точно вже обдзвонила всіх подруг, бо «Олеся занедужала невідомо чим». Мені потрібно було знайти дорогу додому. Але без Магди і її знань, це було неможливо. 

— Я скучила за домом...

— Ти про це не думай, дівко — пробурмотіла коза, порівнявшись зі мною. — На городі бузина, а в Києві дядько, а ти зараз тут. Тобі треба розібратися з цим гніздом, а тоді вже про хвіртку в свій світ мріяти.