14

  Підготовка до вечері нагадувала бойові дії в магазині тканин. Міра витягала з шаф одну сукню за іншою, а Магда, вмостившись на стопці магічних книг, коментувала кожен вибір так, наче вона — головний критик тижня моди в Парижі.

— Ні, тільки не цю рожеву! — прохрипіла коза, коли Міра дістала легкий шовк. — Ти в ній виглядаєш, як зефірка, що перегрілася на сонці. Ти в цьому лахмітті — наче курка в пір’ї. Бери ту, що з важкого оксамиту, смарагдову. Там і декольте таке, що твій ящір забуде, як вогонь випускати, і замерзнути не встигнеш.

— Магдо, май совість, — зітхнула я, прикладаючи до себе темно-зелену сукню. — Міра каже, що в горах увечері холодно.

  Міра, яка вже звикла до того, що коза має власну думку щодо всього на світі, лише кивнула:

— Так, леді. Повітря з гір спускається дуже швидко. Я подумала, що вечеря на балконі буде ідеальним варіантом. Там такий вигляд...

  Я вийшла на балкон, щоб оцінити ситуацію. У мене аж подих перехопило. Прямо під нами розкинувся сад, який у сутінках здавався сріблястим морем. Вдалині спокійно виблискувало дзеркало озера, а над усім цим височіли сині верхівки гір, що буквально врізалися в темніюче небо. Це було настільки красиво, що на мить я забула і про чуже тіло, і про проблеми з магією.

— Гаразд, вечеряємо тут, — вирішила я. — Але Магдо... — я повернулася до кімнати, — може, ти все ж таки прогуляєшся в саду? Ну, травички пощипаєш, на зірки подивишся? Нам із лордом Кайденом треба поговорити... приватно.

— Ще чого! — коза обурено тупнула копитом. — Я нікуди не піду. У мене тут «Історія енергетичних вузлів» на самому цікавому місці, і взагалі — я маю проконтролювати, щоб ти не наговорила йому дурниць. Застав дурня Богу молитися, він і лоба розіб’є, а я твого лоба бережу, мамина черешня.

  Зрозумівши, що виставити Магду не вдасться, я лише приречено зітхнула.

  Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Лорд не з’являвся. Я почала нервово міряти балкон кроками, намагаючись не думати про те, що він вирішив просто проігнорувати мою ініціативу. Міра, бачачи мою знервованість, тихо вислизнула з кімнати:

— Я піду дізнаюся, чи не затримали лорда державні справи, леді.

  Я залишилася на балконі, вдихаючи прохолодне повітря. Раптом у кімнаті почувся гуркіт двері, а потім — обурене шипіння. Я вже хотіла було зайти всередину, як двері балкона розчинилися і на поріг вискочив Кайден.

  Він був червоний як буряк. Його ідеальна зачіска трохи розпатлалася, а в зелених очах танцювали справжні золоті іскри люті.

— Еліро! — він майже вигукнув моє ім’я, важко дихаючи. — Якщо ви все ще сподіваєтеся на наш сімейний союз, я благаю вас: приберіть це... це лихе створіння з моїх очей!

  З кімнати донісся спокійний, але дуже в’їдливий голос Магди:

— А я йому й кажу: «Кайдечку, ти чого такий змилений? Знову баняк не варить, чи в хвості защемило?» А він як підскочить, як зашипить... Слабкі нерви у твоєї ящірки! Ні собі ні людям.

  Кайден заплющив очі й зціпив зуби так, що аж вилиці заходили. Схоже, коза зустріла його в кімнаті раніше за мене і встигла провести «виховну роботу».

— Мені дуже шкода, — я швидко підійшла до нього і, обережно взявши за лікоть, потягла до столу на балконі. — Пробачте їй, у неї... специфічне почуття гумору.

  Я зачинила двері балкона, відрізаючи нас від Магди, яка все ще продовжувала щось бубоніти собі під ніс про «молодь без поваги до старших».

  Кайден вихлюпнув повітря з легень, наче скинув важку ношу. Він кілька секунд просто стояв, дивлячись на гори, намагаючись заспокоїти розбурхану кров дракона.

— Вона... вона неможлива, — нарешті вимовив він, сідаючи на стілець навпроти мене.

— Я знаю, — я м’яко посміхнулася, наливаючи йому вина (або того, що тут було замість нього). — Давайте просто забудемо про неї на цей вечір. Подивіться, який чудовий вигляд.

  Кайден мовчки взяв прибори. Вечеря почалася в німій, майже відчутній тиші. Він їв зосереджено, наче виконував складну місію, але я помітила, як поступово напруга в його плечах зникає. На тлі синіх гір і перших зірок він здавався менш грізним і набагато вразливішим, ніж намагався показати.

  Я дивилася на нього і думала: «Ну що, Олесю, ти в закритому просторі з розлюченим драконом, за дверима — коза-дереза, а в голові — жодного магічного заклинання. Тепер головне — не дати йому зрозуміти, що я боюся його так само сильно, як він боїться Магди».

— Тож... — почала я, порушуючи тишу. — Розкажіть мені про це озеро. Кажуть, воно має особливу історію?
Кайден підняв на мене погляд, і цього разу в його зелених очах не було люті. Тільки глибока, втомлена цікавість.

  Поки він збирався з думками, я загіпнотизовано спостерігала за тим, як лорд витончено ріже шматок запеченого м'яса. Мій професійний автопілот тут же увімкнув режим діагностики: «Так, жувальні рефлекси в нормі, амплітуда руху щелепи ідеальна, слиновиділення помірне».

  Я ледве придушила дике бажання підсунути козу під стіл, щоб та ловила обрізки, як звичайний собака, і вчасно згадала, що Магда за такий фокус швидше відкусить мені пальці, ніж підіграє. Все-таки вечеряти з драконом — це особливий вид екстриму. Ти сидиш навпроти прадавнього лускатого хижака, який тимчасово замаскувався під обкладинку глянцевого журналу, і панічно думаєш: він зараз акуратно доїсть цей стейк чи в якийсь момент просто психане, заковтне його цілим разом із кісткою?