13

  Дівчина з полегшенням видихнула, наче в неї з плечей звалився камінь.

— Ох, я так і знала! Це магія вищого порядку. А я вже грішним ділом подумала...

— Але є ще дещо, — я зупинилася біля великого фонтана, викладеного блакитною мозаїкою. — Через те падіння я втратила не лише спогади про традиції. Я... я не пам’ятаю, як магічити, Міро. Зовсім. Я навіть козу назад відправити не можу. І боюся, що лорду Кайдену це дуже не сподобається. Хто захоче дружину-магесу, яка не може навіть іскри викресати?

  Міра завмерла. Її обличчя стало серйозним, майже суворим — зараз у ній прокинулася не просто служниця, а молода дракониця, для якої чесність була частиною природи.

— Це дуже важливо, леді Еліро, — тихо сказала вона. — Лорд має знати про це. Наш клан зараз тримається на залишках магії, і якщо ваш союз має принести одужання... він має знати правду.

— Я обіцяю, що скажу йому, — я кивнула, дивлячись на своє відображення у воді. — Обов’язково. Але трохи пізніше. Мені потрібно спочатку хоч трохи пізнати його як людину, а не як «великого лорда». Ми маємо зрозуміти, чи зможемо ми взагалі бути поруч, перш ніж приймемо остаточне рішення про одруження.

  Міра на мить завагалася, перебираючи пальцями складки фартуха.

— Добре. Я збережу вашу таємницю. Тимчасово. Але я зобов’язана попередити: якщо до моменту прийняття фінального рішення ви не розповісте лорду самі — це зроблю я. Це мій обов’язок перед кланом.

  Я подивилася на неї з вдячністю. Це було чесно і справедливо.

— Дякую, Міро. Ти справжня подруга.

  Ми пішли далі стежкою, і я почала розпитувати її про шлюбні браслети, обряди вогню та інші хитромудрі штуки, намагаючись не думати про те, як саме я буду пояснювати Кайдену, що його наречена — це ветеринар-самозванка з нульовим магічним балансом.

  Коли Міра з абсолютно серйозним виразом обличчя додала, що за традицією Чорних Гір наречений на знак заручин має принести коханій «першу мисливську здобич», мій ветеринарний мозок знову видав аварійне попередження.

  Виявляється, замість банальних діамантів у оксамитовій коробочці чи букета троянд, грізний лорд Кайден мав урочисто приволокти мені під двері свіжу, власноруч упольовану тушу гірського барана чи гігантського скельного бабака.

  Перед очима миттєво постала картина: ранок, романтика, і мій лускатий мачо з гордим виглядом кидає мені під ноги дохлу скотину. Замість того, щоб падати в обійми від кохання, я вже чисто на професійному автопілоті уявила, як дістаю з кишені латексні рукавички, скальпель і починаю проводити ветеринарно-санітарну експертизу подарунка на предмет сибірки та гельмінтів під офігівшим поглядом володаря клану.

— А якщо здобич виявиться з паразитами, Міро? — нервово уточнила я, обминаючи кущ білих троянд. — У вас тут прийнято повертати подарунки, чи мені відразу писати скаргу в місцеву службу захисту споживачів?

  Дівчина лише розгублено моргнула, явно не розуміючи, чому вища магеса турбується про санітарний стан м'яса, а не про міцність шлюбних уз. А я подумки викреслила зі списку весільних бажань пункт «романтичний сніданок у ліжко». Бо якщо цей сніданок перед подачею мав бігати горами і кричати, то я краще до кінця днів харчуватимуся Магдиним кропом.

  А десь у моїх покоях коза вже напевно почала «ганяти» нещасного бібліотекаря, і я могла тільки поспівчувати тому хлопцю.

  «Робили, щоб посміятись, а воно взяло і вижило» — це тепер був мій девіз у цьому світі. Але поглянемо, чи виживе моє серце після зустрічі з Кайденом.