4

  Після того як Кайден вилетів із зали, наче підстрелений грифон, я все ще не до кінця вірячи в усе, що відбувається, знову щипнула себе. От жеж, боляче!

  Коза спокійно дожовувала останній листок салату з королівської тарілки, виглядаючи при цьому так самодоволено, наче щойно виграла тендер на постачання сіна в цей світ.

— Ну що, мале та кволе, розім’ялася? — прохрипіла вона, спльовуючи черешок. — Тепер воруши дупою. Нам треба знайти якесь сховище мудрості, поки твій ящір не прийшов до тями і не виставив варту біля кожної книжкової полиці.

  Ми вийшли в коридор. Якщо в їдальні повітря було просто важким, то тут воно здавалося настояним на віковій пилюці та протягах. Величезні кам’яні коридори замку Чорних Гір нагадували лабіринт, побудований кимось, хто дуже страждав на гігантоманію і дуже не любив прямі кути. Моя сукня з важкої парчі при кожному кроці видавала звук, схожий на шурхіт важкої швабри по піску, а корсет продовжував вести переговори про капітуляцію моїх легень.

— Магдо, ми вже тричі пройшли повз цей гобелен із депресивним драконом, — зауважила я, зупиняючись.

— Ми заблукали.

— Це не ми заблукали, це вони будувати не вміють! — огризнулася коза, цокаючи копитами по мармуру. — Блукаємо манівцями, наче діти в кропиві. Треба було брати за горло ту дівку, поки вона не втекла.

  Раптом з-за повороту з’явилася постать. Це був високий сивий чоловік у темно-зеленому вбранні, що виглядало так само архаїчно, як і весь цей замок. (Лорд Регнар, дядько Кайдена та його головний радник, як ми дізналися потім.)

  Він зупинився на місці, і його обличчя миттєво набуло виразу, наче він щойно відкусив лимон, вимочений у оцті. Його погляд впав на Магду, і очі чоловіка розширилися від обурення.

— Леді Еліро, — процідив він, навіть не намагаючись приховати зневагу. — Мені доповіли про вашу... супутницю, але я не вірив, що магеса з роду Вейл опуститься до того, щоб паплюжити коридори нашого замку худобою.

  Магда повільно повернула голову до радника. Її жовті очі недобре зблиснули.

— Чуєш, ти, голова і два вуха, — видала вона своїм фірмовим басом. Регнар відсахнувся, хапаючись за серце. — Ти на кого «худоба» сказав? Ти на себе подивись: стоїш, наче в тебе замість хребта лом застряг. У тебе під носом пороху більше, ніж мізків у голові. Іди вже, баляндраси точити в залу ради, поки я твої штани не продегустувала на другий сніданок!

  Регнар роззявив рота, але не знайшов, що відповісти. Він лише кинув на мене погляд, сповнений чистої ненависті, і, крутнувшись на п’ятах, зник за поворотом, наче його вітром здуло.

— Ну от, ще один друг у колекцію, — зітхнула я. — Нас тут скоро всі почнуть ненавидіти просто так, для профілактики.

  Ми продовжили шлях, супроводжувані шокованими поглядами гвардійців. Дракони в людській подобі завмирали при нашому наближенні. Вони явно були не готові до того, що їхня можлива майбутня господиня пересувається замком у компанії кози, яка лається, як чоботар.

— Дивись, як витріщилися, — мекнула Магда. — Дивляться, як сова на мишу. Хоч би один підійшов і дорогу показав, ідоли лускаті. Хоч кіл на голові теши, а ввічливості в них нуль.

  Нарешті з бічної галереї випірнула задихана Міра.

— Леді Еліро! Я всюди вас шукаю! Лорд Регнар пронісся повз мене з таким обличчям, наче зустрів привид Великої Війни... — Вона глянула на Магду і здригнулася. — Ви шукаєте щось, я можу допомогти?

— Саме так, Міро. Проведи нас, будь ласка в бібліотеку, бо ми тут скоро почнемо стіни гризти від розпачу, — попросила я.