3

  Дорога до їдальні здавалася нескінченною. Міра йшла попереду, дрібно цокаючи підборами по кам’яних плитах коридору, а я намагалася не заплутатися у важких полах парчевої сукні. Кожен крок відгукувався в моїх нових стегнах незвичним погойдуванням, а корсет стискав груди так, ніби хотів виштовхнути їх прямо в обличчя будь-якому зустрічному.

  Магда дріботіла поруч, і звук її копит по мармуру нагадував чергу з кулемета.

  Не доходячи до їдальні вона зупинилася і боляче штурхнула мене рогом у коліно.

— Слухай сюди, мамина черешня, — просичала коза, ворухнувши вухом. — Поки ти будеш кліпати своїми новими віями, ми маємо знайти тут дві речі: бібліотеку та лабораторію. У цих ящірок точно має бути місце, де вони калабуцькають своє чар-зілля або тримають старі книжки. Нам треба зрозуміти, в яке королівство нас занесло, поки ти не почала дурню нести від страху перед нареченим. Зрозуміла?

— Зрозуміла я, — процідила я крізь зуби, намагаючись непомітно поправити корсет. — Але лабораторія зачекає. Мені б хоч кави випити, якщо вона тут існує.

  Міра, яка до цього йшла на добрих десять метрів попереду, зупинилася біля високих різьблених дверей і злегка схилила голову. Стукнула два рази і увійшла:

— Леді Еліра тут, мій лорде. — після чого вийшла назад і знову вклонилась вже нам.

— Лорд Кайден чекає на вас усередині, леді Еліро. Я... я буду поруч, якщо знадоблюся.

— Міро, ти вільна, — пролунав з-за дверей глибокий, оксамитовий голос, від якого в мене по спині пробігли зовсім не маленькі сироти. — Я бажаю поснідати з нареченою наодинці.

  Служниця ще раз вклонилася, кинула наляканий погляд на Магду і поспіхом зникла в глибині коридору. Я глибоко вдихнула, наче перед стрибком у холодну воду, і штовхнула важку стулку, що вже почала закриватися.

  Зала була великою, наповненою прохолодним ранковим світлом. Посеред неї, за довгим столом із темного дерева, сидів чоловік.

  Побачивши його, я на мить забарилася. Кайден був до біса вродливим. Густе темне волосся, наче крило ворона, обрамляло обличчя з різкими, майже ідеальними рисами.

  Його очі були глибокого зеленого кольору, наче лісове озеро в сутінках.

  Він підвівся, і я помітила, що він тримається надто прямо, наче кожен рух дається йому з зусиллям. На скронях блищали ледь помітні краплі поту, а обличчя здавалося витесаним із сірого каменю.

  Магда, не чекаючи запрошення, впевнено покрокувала до столу і застрибнула на стілець із високою спинкою, гучно стукнувши копитами. Кайден завмер. Його погляд вп'явся в козу з такою щирою огидою, що я мимоволі напружилася.

— Леді Еліро, — його голос був сухим, як старий пергамент. — Поясніть наявність цієї... худоби у моїй їдальні. Виховання вашого роду дозволяє снідати з тваринами за одним столом?

— Це не просто тварина, лорде Кайдене, — я сіла навпроти, поклавши руки на стіл. — Це моя улюблениця. Я без неї, як без рук. Вона супроводжує мене всюди, тож вам доведеться звикнути до її компанії, якщо ви хочете бачити за цим столом мене. — ляпнула я, розуміючи мабуть трі-і-ішечки перегнула, чи не трішки.

— Неймовірна наглість магів мені відома, леді Еліро, однак я не очікував такого від вас.

  Магда презирливо пирхнула, розглядаючи срібну цукерницю.

— Дивись на нього, Олесю, — прохрипіла коза. Кайден ледь не впустив ніж. — Дурне гне кирпу, наче він тут єдиний, хто вміє штани носити. Сидить, пишається як корова в хомуті, а сам ледве дихає. 

— Ви дозволяєте своїй... помічниці так розмовляти? — Кайден повільно перевів погляд на мене. Його зелені очі на мить потемніли, стаючи майже чорними.

— Вона просто спостережлива, — я встала і, перш ніж він встиг хоч щось заперечити, обійшла стіл. 

  Мій внутрішній ветеринар уже волав про порушення всіх норм здоров’я. Я підійшла впритул і просто притиснула тильну сторону долоні до його чола. Кайден застиг. Його зіниці на мить витягнулися у вертикальні щілини, засяявши золотом, але він не відсахнувся. Можливо, він був занадто шокований моїм нахабством.

— У вас гарячка, — констатувала я, опускаючи руку на шию, ігноруючи його заціпеніння. — Пульс занадто частий, а шкіра надто волога. Ви явно не досипаєте або ігноруєте якусь інфекцію.

  Кайден різко перехопив мою руку. Його пальці були гарячими, наче розпечене залізо. Він відсторонив мою долоню, але не відпустив відразу, дивлячись на мене з сумішшю роздратування та чогось схожого на втому.

— Моє здоров’я — не ваша справа, леді, — відрізав він, піднімаючись. Він був вищим за мене майже на голову, і від нього пахло чимось східним, та водночас свіжим. — Нам доведеться укласти цей шлюб через договір між нашими родами. Це політична необхідність, і не більше. Ви це і самі чудово знаєте. Чи не так?

  Ми вороги, були, є, і залишимось ними.

  Він глянув на мене холодними зеленими очима, в яких на мить знову промайнув золотавий відблиск.

— І вам не варто сподіватися на тепло чи взаєморозуміння. Цей союз швидше за все нічого не змінить ні для мене, ні для мого роду. Нам просто потрібно дотриматися формальностей і подарувати спадкоємця цьому світу. — його око сіпнулося.

  Він розвернувся і вийшов із зали, так і не торкнувшись їжі. Його хода була величною, але я помітила як його ледь хитає із сторони в сторону, перш ніж він зник в коридорі.

  Магда задоволено мекнула і потягнулася до моєї тарілки з фруктами.

— Ну що, дівко, вітаю. Ти щойно до смерті налякала лорда драконів звичайною турботою. Робили, щоб посміятись, а воно взяло і вижило! — коза пережувала виноградину. — Але він правий: цей союз нічого не змінить, поки ми не вилікуємо його від цієї пихи... і тієї гидоти, яка жере його зсередини. 

— Магдо, — я подивилася на козу. — Я ветеринар, а не екзорцист. Чому він такий гарячий? І що це за дивний запах від нього? 

— Це пахне твій майбутній «геморой», — відрізала Магда. — Доїдай сир і пішли, нам ще треба розібратися, де тут у них що, бо твій лорд скоро справді почне диміти. Доїдай, і пішли шукати бібліотеку. Нам тепер треба знати, чим лікують ящерів, щоб він почав нам довіряти.