1

  Чи мріяла я колись опинитись бозна-де, у чужому, молодшому тілі, та ще й готуватися до весілля з лордом драконом? Якби мене запитали, я б звичайно посміялась в очі, та покрутила пальцем біля скроні.

  Однак, зараз я сиділа на підлозі величезної, архаїчної спальні. Камінь був холодним і гладеньким, а повітря пахло чимось терпким — сумішшю лаванди і здається воску. Стеля губилася десь у напівтемряві, підтримувана важкими балками з темного дерева.

  Прямо навпроти мене, на розкішному килимі, який коштував би як три мої річні зарплати, стояла коза. Біла, з нахабними жовтими очима та характерним прищуром і розглядала мене у відповідь.

  Я перевела погляд на власні руки. Тонкі пальці, ніжна шкіра і жодного сліду від нещодавньої подряпини, яку мені залишив сусідський кіт Васька. Потім мій погляд сковзнув нижче. Бюст явно додав у об’ємі щонайменше на розмір-півтора, а шовкова нічна сорочка, що ледь прикривала коліна, коштувала більше, ніж весь мій гардероб у Підберізцях.

— Ну?  Що? Задоволена? Отримала на що сподівалась, зірочка ясна? — Коза не мекнула. Ні! Вона заговорила грубим, хрипким голосом, який абсолютно не пасував її тендітній бородатій морді. — Я Магда, дівко. Казала ж — не хапай за роги! А тепер що? Все. Інший світ — інше тіло.

  Я застигла. В голові наче спрацював запобіжник. Мозок ветеринара відчайдушно намагався класифікувати те, що відбувається, але жоден підручник з аномалій не описував козу-лінгвіста.

— І без моєї допомоги ти додому не потрапиш, — продовжувала Магда, зробивши крок вперед і презирливо пирхнувши. — У-у-у дурне, й дурний піп тя хрестив! Ти повинна робити все, що я кажу. І берегти мене від усього. Особливо від Гаспидів, у мене на них алергія. Дивишся на мене, як баран на нові ворота, хоч би слово сказала.

— Ти... говориш? Я Олеся, ветиринарка...— мій голос прозвучав тонко і зовсім не так, як я звикла.

  У свої двадцять вісім я працювала ветеринаркою у селі. Мріяла звісно про роботу у міській клініці, збирала гроші на власну справу і давно перестала вірити в дива. Десь у шестирічному віці, якщо бути точною. Але коли коза починає вчити тебе життю, доводиться визнати: логіка вийшла погуляти в сад.

  Але, мабуть, варто розпочати історію спочатку. З того самого даху, дурнуватої кози і моменту, коли моє звичайне життя ветеринара вирішило зробити сальто назад без страховки.

— Олесько, ти? Чуєш мене? То тітка Хівря телефонує, — голос у слухавці деренчав так, ніби в мембрану залетів розлючений джміль.

— Я, тітко. Щось сталося чи просто попліткувати бажаєте? — я реготнула, притискаючи телефон плечем до вуха і продовжуючи переглядати звіти про щеплення.

— Та тут у нас онде коза чиясь, пришелепкувата! На хату Пріськи видерлась, уже втретє поспіль. Тягне туди всіляку дичину — то коріння, то траву. Гніздо робить чи що?

  Я відклала ручку. У Підберізцях траплялося різне: корови, що засинали в калюжах, і кури, які неслися в кабіні трактора, але коза-архітектор — це було щось нове.

— Не може такого бути, тітко. Ви не на сонечку часом сидите?

— Та бігме, кажу! Хапай свої ліки і дуй сюди бігом, бо Пріська вже за вилами пішла.

  Я поклала слухавку і замислилась. Тітка Хівря з сусідкою Пріською все життя перебували в стані «озброєного перемир’я»: то ладнали, то були готові повбивати одна одну через межу. Але вигадувати козу на даху — це був би занадто складний перформанс навіть для них. Про всяк випадок я перевірила медичний рюкзак. Якщо коза справді на даху, у неї може бути або сонячний удар, або серйозний збій у системі навігації.

  На велосипеді я швидко дісталася подвір'я. Тітка Хівря та Пріська з вилами стояли посеред городу, задравши голови. На шиферному даху хати справді витанцьовувала копитцями біла величенька коза.

  Вона абсолютно ігнорувала жінок, зосереджено розкладаючи навколо себе якісь сухі гілочки.

— Де драбина? — запитала я, кивнувши тітці.

— Коло стайні лежить, — відмахнулася Хівря, не зводячи очей з тварини. — Пріська каже, що то привид її колишнього чоловіка повернувся, але я думаю — то буде гніздо. Ну точно гніздо мостить!

  Я сперла драбину на стіну будинку. Мені вже й самій стало цікаво, що з цією козою не так. Якась вона була не місцева — надто пухнаста, надто біла, і очі в неї світилися якимось зовсім не тваринним розумом.

  Піднімаючись, я почула дивне мугикання. Стряснула головою, вирішивши, що це вітер свистить у щілинах даху, але звук ставав чіткішим.

  Коза помітила мене і миттєво наставила роги.

— Тихше, дівчинко, я тобі допоможу, — я почала звичні вмовляння, якими зазвичай заспокоювала агресивних пацієнтів.

  Тварина підняла на мене очі. Вона не мекала. Вона видавала ритмічні, гортанні звуки, схожі на якийсь стародавній речитатив. Можливо, це було отруєння якимись грибами, але погляд кози був надто зосередженим.

— Ну все, з мене досить, — я рвучко рушила вперед, намагаючись перехопити ініціативу.

  Коза не очікувала такої нахабності від звичайної ветеринарки. Вона підскочила на місці, і її мугикання перетворилося на справжній скоромовний наказ. В ту мить, коли мої пальці вже майже торкнулися її рогів, я чітко почула хрипке:

— Тільки не за роги, дурепо!

  Повітря навколо наелектризувалося. Спалах був таким потужним, що я на мить осліпла. А потім прийшло відчуття падіння, хоча я все ще стояла на ногах.

  І ось... я тут.