Глава 15_Продовження.

В животі гарцювало торнадо, омиваючи нутрощі запальним хвилюванням. Здається, навіть температура підскочила. У кімнаті так точно.

— Чому не підійшла ближче?

— Залишила трохи простору тобі для маневру.

Не казати ж, що ноги до підлоги приросли від захвату і невпевненості. Все моє нутро пищало від близькості чоловіка, та я майстерно маскувала той писк під дратівливе дзижчання набридливих думок про гачки й риболовлю. А може ну його? А що як мені сподобається бути на гачку?

Що я роблю? Взагалі? Я ж кохала цього чоловіка половину свідомого життя. Хай хоч як маскувала ті почуття під роздратування чи ненависть, я не готова була відпустити минуле не через розбите серце, а бо досі закохана.

Ніби очевидні речі, та вони вразили мене до глибини душі. Аж сльози виступили на очах.

— Веснянко…

Рука професора потягнулася до мого обличчя й лягла на щоку. Секунда, й крізь холод в очах чоловіка пробилося проміння. Лід танув. Я таки зробила той останній крок.

Професор пригорнув до себе. Я ткнулася носом в його груди, насолоджуючись теплом з ароматом хвої, і не могла повірити власним відчуттям. Професор що, обіймає мене?

Чоловік тримав міцно, проте обережно.

Подих над вушком лягав гарячою хвилею на шию. Я тремтіла й не могла дати раду власним почуттям. Тонула... Вкотре тонула в цьому чоловіку й не знала, чи навчуся врешті плавати, чи таки сконаю в бездонних глибинах.

Перший легкий поцілунок професор залишив на чолі. Інший біля вушка. Третій полоскотав ніжну шкіру шиї, а далі я не рахувала.

Вчепилася пальцями в білу сорочку фізика й на мить забула хто я. Жар випалив будь-які спогади з голови, але не з серця. А воно так вистраждалося за руками Артура Андрійовича і його губами, що зараз помалу відрощувало крила.

Відчула лопатками холодну твердість й зрозуміла, що професор притиснув мене до стіни.

Його руки були усюди. Він сам був усюди. Його запахом, його подихом, жаром його тіла повнився простір.

Блузка відверто заважала. Чоловік потягнув її й ґудзики посипалися. Мені було абсолютно байдуже, що там з одягом, коли руки професора пробралися під майку й лягли на голу шкіру.

Ніби струмом ударило від його доторку, а потім закоротило. Ним закоротило так, що й вдихнути не могла. Хотіла пальцями притримати чоловічі плечі, аби мати примарне почуття контролю, та професор підійняв мої руки над головою і притиснув до тієї ж стіночки.

Женька завадила наробити ще більших дурниць. Її очі не видавали ніякого здивування, ніби у нас на кафедрі кожного дня професори затискають в відвертих позах аспіранток. А я почервоніла так, що можна давати моє фото, й фото помідора й просити знайти десять відмінностей. Левел для професіоналів!

Женька вибачилася й швиденько здиміла. Артур Андрійович більше не робив спроб мене поцілувати, проте і рук моїх не відпускав.

Чоловік важко дихав мені в волосся, а я до нестями хотіла зазирнути в його очі.

— Мені незручно…

Професор таки відпустив мої руки, поправив на мені зіпсовану блузку й впʼявся поглядом в обличчя.

Даремно я хотіла бачити його очі. Ох і даремно! Холод в них не просто колов крижинками, він ними шматував моє серце. Вкотре…

— Пробач. Я хотів лише попрощатися перед відʼїздом. Та контролювати себе поряд з тобою в мене ніколи не виходило.

Про що це він? І чому мені так прикро від його слів?

— Пробачаю. Ти мене теж пробач. Я й сама себе не контролюю, коли ти поряд.

Кособока усмішка викривила уста чоловіка. Він вкотре став відстороненим, наче чужим. Хоча ще хвилину тому здавався мені ближчим за власну шкіру.

— Мене довго не буде, проте я маю твій номер мобільного, тож буду писати.

Очі защипало. Нам би поговорити. Про все. Та мої слова губилися на дні очей чоловіка. А його слова ще не дозріли. 

— Я чекатиму.

Артур дістав щось з кишені. Його рука здригнулась, ніби намагаючись приховати вміст, а тоді чоловік поборов вагання й протягнув мені долоню. На ній лежало дуже гарне саморобне серце з папʼє-маше. Моє ж серце потягнулося до того серденька й ледь не вискочило чоловіку в руки.

Я взяла подарунок і зі здивуванням поглянула в обличчя професору. Чоловік замʼявся й відвів погляд.

— Пробач за твою валентинку. ЇЇ я не здатен повернути, та натомість можу подарувати нову.

— Дякую…

Професор підчепив пальцями моє волосся й завів за плече, а тоді залишив поцілунок на чолі й пішов з кабінету.

Мене ж трусило й кидало з крайнощів у крайнощі. Бігти за Артуром й кричати на весь універ, що я його кохаю? Чи вдавати що ми у театрі, й моя роль льодяної королеви стала другою натурою? І що робити з маленьким сердечком, яке пропікало діру в долоні?

Я постійно дивилася на годинник, проводжала кожну хвилину тяжкими зітханнями й кусала нігті. Скоро професор поїде. Зовсім скоро. А чи не треба нам розкрити хоча б кілька карт, якщо не всю колоду?

Я таки підійнялася зі стільця під приводом попити води, та далі мене вже було не зупинити. Ноги несли мене до чоловіка. На місці придумаю, що саме йому сказати і як вдало попрощатися.

Крило фізиків завжди було так далеко? Встигла захекатися, доки йшла, тож зупинилася перевести подих біля кабінету професора. Двері були відчинені й зсередини чулися голоси. Чоловічий та жіночий.

Я підійшла ближче й заглянула у щілину. Фізик  стояв обіпершись на стіл, а поряд з ним була жінка. Білява жінка. Та сама жінка…

— Я прийшла сказати тобі, бо ж скоро ти їдеш. Сталося диво, Артуре. Справжнє диво!

Жінка була настільки щаслива, що голос вібрував від захоплення.

— Справді, Лесю? І яке ж?

— Ти не повіриш!

— Вразь мене!

Чоловік посміхнувся.

— Я вагітна, Артуре!

Ото так вразила! Мене так точно! В саме серденько поцілила.

Я бачила розгублений погляд професора і його закамʼяніле обличчя, яке потроху оживало. Блиск запалив очі живим вогнем, а губи розтягнулися у щирій широкій посмішці.