Глава 15. Напруга між нами

Я не бачила професора кілька днів. З одного боку дуже кортіло глянути йому в очі, проте з іншого боку боялася, що холод в них таки виявиться смертельним для моїх дівочих мрій.

Я встигла трішки заспокоїтися з тією запискою. Добре, що дізналася про неї й тепер буду готова до подальших дій Артура Андрійовича. Точитиму зубки, раз він точить свої на мене. Досі була шокована цим відкриттям. А ще, досі відчувала на губах поцілунок, залишений професором у клубі.

Я сиділа за столом на кафедрі й удавала що дуже зайнята дисертацією, аби ніхто не підходив. Сама ж кидала насторожені погляди на Женьку. Дівчина виглядала трохи розгубленою. Навіть не помітила, що ґудзики на блузці застібнула не так.

А ще вона поглядала на мене з цікавістю й весь час закушувала губу. Кимось заціловану губу. Це було добре помітно. Сподіваюсь, Богдан постарався. Можливо його план з завоювання Колючки на Валентинів день виправдав очікування?

День закоханих позавчора ми з Арі відсвяткували удвох, обмінявшись валентинками, як робили кожного року. Ми майстерно удавали, що так і має бути, проте кожна була б не проти отримати знак уваги ще від когось. І саме тому ми сходили на боулінг, замовили столик в ресторані, і навіть спати лягли після десятої.

Женька підвелася, кинула ще один незрозумілий погляд і пішла на пари. Люда з Олесею Миронівною теж. Аріша взагалі сьогодні не прийшла, бо мала плановий візит до лікаря, тож я спокійно видихнула на самоті, втупившись в зачинені двері.

Минула година, а я так і свердлила поглядом нещасні двері. Просто не могла ні на чому сконцентруватися.

Раптом ручка смикнулася.

До кабінету увійшов професор, а я настільки не була готова побачити його зараз, що й відвислу щелепу не спромоглася підійняти…

— Привіт, Веснянко? — Прозвучало радше як запитання.

Глибоким чоловічим баритоном полоснуло, як ножем по нервам. Зберися, Ксеню!

— Доброго дня.

Серце попросилося в пʼяти. Хотілося скочити на ноги й чи то вліпити професору по фізіономії за якісь чудернацькі підступні плани, чи то притиснути його до стіночки, як і казала Арі.

Пригадала міцні плечі, в які впиралася долонями кілька днів тому, й пальці затремтіли. Довелося скласти руки на грудях, аби було не так помітно.

— Ти схожа на школярку, — випалив професор й уставився непроникним поглядом в моє обличчя.

Так, я сьогодні одягнула чорну спідницю й білу блузку. Волосся зібрала в гульку й звичайно ж, натягнула на носа мамині окуляри. Без косметики я завжди виглядала молодшою, за свої двадцять шість. Та слова Артура Андрійовича важко було сприйняти за комплімент, радше за звинувачення. Тож і я в боргу не лишилася.

— А вам саме такі дівчата подобаються, так?

Здалося, чи в кабінеті й справді потемніло? Чи передавали синоптики, що насувається гроза? Ні! А вона таки насувалася. Прямо на мене.

Професор ступив крок у мій бік. Він виглядав похмурим і я зовсім не розуміла, нащо він прийшов. Закріпити свої позиції перед відʼїздом до Швеції?

Літак уже завтра й чоловіка не буде два тижні. Потім ще два тижні він зі студентами має показувати ту ж презентацію й на інших конференціях, проте вже в містах України. Професор хоче впевнитися, що за місяць я не зіскочу з гачка? Чи вирішив закинути ще один, про всяк випадок?

Кров в моїх жилах закипала. Я відчувала, як важчає дихання й розпирає у грудях від бажання вияснити все й одразу. Рано, надто рано відкривати карти, не знаючи чи не припас хтось тузів у рукаві!

Тиша між нами вкотре повнилася гулким серцебиттям. Я не розуміла, чиє серденько так відчайдушно стукотить. Мабуть, моє. Воно відчутно тріпотіло в грудях, ніби його знову мучили протяги.

— Мені подобаєшся ти.

Здавалося, чоловік і сам не очікував від себе таких слів, кинутих навіть трохи сердито.

— Он як? — підійняла брову.

В цю гру можна грати й удвох. Як і в риболовлю. Чий гачок міцніший, той і переможе!

Від напруги простір між нами іскрив. Я чула, як поважчав подих професора, як зі свистом він втягує в себе повітря крізь стиснуті зуби.

— І це все, що ти скажеш?

На секунду прикрила очі. Говорила ж собі бути привітнішою, раптом зустрінемося. Він не має ні про що здогадатися, інакше не дістатись мені до правди!

— Злишся через поцілунок у клубі?

Точно! Хай думає, що моя поведінка є відображенням того вечора! І пояснювати нічого не доведеться.

— Радше через те, що було потім.

Бо потім не було нічого. І як я не запевняла себе, відстороненість професора після поцілунку боляче ткнула мене обличчям у невпевненість.

— Ти ж памʼятаєш, що я нещодавно розлучився? Для мене не просто почати нові стосунки, коли десять років тут і тут була інша жінка.

Професор ткнув собі в груди, потім у чоло. Мені раптом стало його шкода. Але про дивні слова у щоденнику я не забула.

— Я розумію вас.

Спробувала додати щему в голос, аби він звучав щиро. Бо ж насправді я більше переживала за той клятий запис, ніж за минулі стосунки професора.

— Добре. Може перейдемо вже на ти? Як гадаєш, Веснянко?

Хотіла ткнути чоловіка носом, що він і так мені тикає, але прикусила язика. Гачки, Ксеню! Розставляй гачки й не злякай улов!

— Добре. То як у тебе справи? Готовий до конференції?

Ледь язика не зламала. Він весь час чіплявся за те чужорідне «ти». Якщо бути відвертою, то мені навіть подобалося звертатися до чоловіка на ви.

— Готовий. Маша з Назаром ледь не в бійку лізуть через суперництво. Трохи боюся сідати з ними в один літак. Але вже як є.

Я все думала, як у напругу між нами вклинилися ці слова й згадки інших людей? Така проста розмова, ніби не ми цілувалися кілька днів тому, а потім розійшлися без пояснень. Ніби не ми граємо в ігри зі ставкою на розбите серце. Дивина…

Професор просканував очима моє обличчя й спустився поглядом до розстібнутих ґудзиків на сорочці. Груди не виглядали з під майки. То на що він так витріщився?