Глава 14_Продовження

Вискочила з кабінету й поспіхом закрокувала коридором. Ледь не наштовхнулася на Артура Андрійовича, та вчасно пригальмувала на повороті й заскочила в першу ліпшу авдиторію. Кілька десятків пар очей витріщилися на мене в німому здивуванні. Я ж помітила серед усіх Богдана й поманила його пальцем.

Серце вистрибувало з грудей ледь не брату до рук, коли він зупинився поряд. Хитреньку усмішку ніби гумкою стерли з його обличчя.

— Ксеню, щось сталося?

— Так! Тобто ні… Давай відійдемо?

Брат хотів вийти на коридор, та я запропонувала пройтися до вікна в дальньому кінці авдиторії. Від гріха подалі!

— То що там?

Богдан зазирнув у очі й впевненою рукою притримав моє плече. Потроху й сама набралася тієї впевненості. Змогла навіть приструнити думки, що досі гасали в голові, як скажені собаки.

— Та загалом нічого такого. Просто хотіла запитати. Як збираєшся святкувати День закоханих?

Невеличкий перепочинок моїм мізкам не завадить!

— Я… гм… ми до клубу зібралися всім потоком. А що?

— Та нічого. Ми з Арі будемо удвох, тож я хотіла запитати, а може запропонувати… Ну якщо йдеш гуляти, то супер!

Брата не проведеш заплутаними думками й розгубленим милим личком.

— Якщо хотіла щось сказати чи спитати, то не тягни кота за я… хвоста!

А я раптом згадала, що фізик мав викладати й у Богдана також. Може він щось про нього знає?

— А ти часом не памʼятаєш шкільного вчителя фізики? Мав викладати у тебе з сьомого класу. Потоцький Артур Андрійович.

Очі брата зіщулилися й мене ніби рентгеном просвітили з маківки до пʼят.

— Якщо ти про того молодого красунчика, за яким усі дівчата сохли, то памʼятаю, а що?

— Та зустріла його от нещодавно. Працює тепер у нас. Уявляєш?

— Та ні! Не може бути! Він і працює? Щось не уявляється…

— Годі, Бісику, пускати бісенят, бо пускалку прикручу…

Що я могла зробити братові, вже на голову вищому за мене, й гадки не мала, та погрози завжди діяли. Дивина…

— Здимів твій Потоцький зі школи. Десь якраз після твого випуску. Прямо посеред навчального року. Ніби ще скандал якийсь був, але його одразу ж замʼяли, лише обмовки лишилися.

— Що за обмовки? — навіть ближче ступила й понизила голос до шепоту.

Брат теж нахилився й наблизив своє обличчя до мого. Здавалося, мені зараз відкриється настільки страшна таємниця, що вона переверне життя з ніг на голову.

— Я тобі не бабця на базарі, чутки не колекціоную, — прошепотів брат мені на вухо.

— От, Бісеня!

Я стукнула брата по плечу.

— Та ми можемо домовитися. В мене є план на День закоханих щодо тієї самої дівчини. Якщо не спрацює, потрібна буде твоя допомога. Якщо згодна, то може я щось і пригадаю.

— Невже пригадаєш, де совість свою загубив?

— Та ну, Ксю, її зроду в мене не було. То що, порукам?

Довелося погодитися на умови брата, якими б вони не були.

— Казали щось у нього з якоюсь школяркою було. Чи застукали їх разом, чи що. Але там все мутно-каламутно, то його попросили піти по-тихому.

Струна, що міцно натягнулася у грудях, раптом обірвалася. Мені ж на хвильку здалося, що то моє серце таки зірвалося вниз, під ноги, де його неодмінно затопчуть чиїсь брудні черевики. Чи вже затоптали… Ті ж самі, що й вісім років тому.

Я заховалася на кафедрі. Мала б працювати над дисертацією, та весь час перечитувала дивний запис професора, сфотографований на телефон. Слова Богдана теж стояли на повторі й лізли у голову гірше за дзижчання набридливої мухи.

Відчувала себе ошуканою і спантеличеною. Ніби бачила перед собою кришталево чисте скло, а то виявилося криве дзеркало. І воно чи то зі спогадів поробило химер, чи то з усього мого минулого.

Артур Андрійович і школярка? Серйозно? І чому найбільше мене гнітила думка, що моїми почуттями вчитель знехтував, а іншій учениці відповів?

Жуючи десяту цукерку намагалася переконати себе, що це все неперевірена бурда, а не привід для хвилювання, але ж незрозумілий запис у щоденнику. До чого він?

Аріша до вечора вже ледь ноги тягала, тому ми взяли додому таксі. Я відволіклася на приготування вечері, доки подруга пила чай і все кидалася жартами про студентів, ніби мінами, які от-от вибухнуть. Бада-бум таки стався. Арі несподівано розревілася, а я оторопіла. Навіть втопила ложку в каструлі з картоплею, яку якраз помішувала.

За шість років не бачила Арішу в сльозах жодного разу. Навіть коли її перед усією групою жорстоко відчитав Салімов, чи коли вона загубила сумку з грошима на цілий місяць, чи коли її кинув перший хлопець. Жодної сльозинки. Тепер же солоні потоки заливали долівку на кухні, а я не знала бігти за ганчіркою, чи спершу обійняти Арі.

— Якщо затопимо сусідів, скажемо, що то кран прорвало…

Подруга засміялася, проте сльози так і котилися по щокам. Вигляд вона мала химерний.

— Люба, ти чого?

Обійняла Арішу й міцно притиснула до себе. Навіть думки про професора перестали бігати в голові по колу. Ніби хто натиснув на паузу в програвачі.

— Я просто пила чай, а там заварка… Пакетик порвався, й той чай тепер на дні. Але гірше за все, що я не можу розколотити цукор, бо заварка тоді по всій чашці й то неможливо пити!

— Але ж ти пʼєш чай без цукру, люба…

Подруга глянула на мене так, ніби в мене раптом в неї на очах виросли роги.

— Справді? Мабуть, що так. Тоді навіщо мені ложка?

Сльози вмить висохли, а я зробила Арі новий чай. Все поглядала на неї в очікуванні, та потоп таки скасовувався. Подруга спокійненько попивала гарячий напій і принюхувалася до аромату печеної курки з духовки, ніби не вона тільки но ледь не втопила нас у фонтані зі сліз. Я ж зробила собі помітку почитати про гормони вагітних й на всякий випадок принесла ганчірку.

Коли подруга кілька годин поспіль поводила себе як завжди, я таки наважилася розповісти їй про запис у щоденнику професора.