Глава 14. Що приховує професор?

Зранку ми з Арі збиралися, як ошпарені, бо проспали. Уже на кафедрі заварили чаю й сіли разом запити стрес. Нарешті дозріли до розмови.

— Що там у вас вчора було з професором?

— Він мене поцілував.

Аріша ледь цукеркою не вдавилася, а тоді розсміялася.

— Ну от і варто було скільки ламатися вам обом? Проти долі не попреш. І як то було? Гаряче? Таким ти уявляла поцілунок свого шкільного учителя? — Подруга пограла бровами й очікувально уставилася на мене.

А я не знайшлася, що сказати. Дивно, та я жодного разу не уявляла собі поцілунків з Потоцьким. Навіть бувши закоханою школяркою. Він завжди здавався мені вищим за ці земні потреби. Як по-дурному…

— Це було краще за будь-яку фантазію, Арі, але потім… Він наче привида в мені побачив, тож я пішла собі.

— Отак узяла і пішла?

— А що, треба було почекати на різдвяне диво? Думаєш, Рудольф одним чарівним помахом рогів підкинув би мені його в обійми?

— Твоя фантазія інколи вражає, Ксеню.

Я сумно всміхнулася і ткнула подругу в плече..

— Тепер твоя черга. Куди здимів Родіон? Чи мені варто взяти лопату й пошукати його біля клубу?

Арі взяла ще одну цукерку й задумливо крутила фантик у руках. Їй важко давалися розповіді про особисте.

— Він запитав чи не хочу я продовжити вечір. Я відповіла, що обовʼязково продовжу, але без нього.

— І все?

— Ну…

Подруга підсіла ближче й поклала руку на живіт, легко погладжуючи своє маленьке неочікуване диво.

— Він запитував, чому я пішла тоді, та головніше чи не хотіла повернутися. Я вдавала льодяну королеву, тож Родіон пішов подихати повітрям. Проте залишив мені свій телефон.

Арі дістала з сумочки маленький паперовий прямокутник і постукала ним по столу, а тоді передала мені.

— Візитівка? Ого… Не думала, що чоловіки у клубах можуть лишати візитівки… Такий… діловий підхід.

— Ти почитай, що там написано.

Я покрутила в пальцях чорну візитівку й вчиталася в золоті літери. Родіон Станіславський. Номер телефону. Підпис довелося перечитати двічі. Власник мережі фітнес-центрів “Гарт+”?

Моя щелепа впала на стіл, а очі викотилися аж на лоба.

— Ти залетіла від власника “Гарт+”?

Тільки глухий не чув про цю мережу нових фітнес-центрів по всій країні. Гасло “Здоровʼя для всієї родини” майоріло з сотень бордів по всьому місту. Ми з Арішею навіть мали абонемент в один такий центр на Позняках. То був подарунок від Богдана на жіноче свято минулого року.

— Схоже на те. Як в клішованому любовному романі, агась? Як гадаєш, тепер він повірить, що дитина від нього? Ото іронія… Завагітніла від красунчика мільярдера… Чому він взагалі по вулицях без охорони ходить? Ще й береже свою особистість від преси. В неті знайшла лише імʼя, без фотографій. Якби знала, й на кілометр до нього не підійшла б!

Я добре розуміла подругу. Великі гроші завжди супроводжувалися великими проблемами. Зокрема тим, що чоловік і справді не повірить у випадкову вагітність. А з його грошима взагалі невідомо чим може закінчитися ця історія.

— То ти не збираєшся йому казати?

— Поки ні. Доки не зберуся з думками.

Голова була геть забита новинами, та довелося таки йти на пари. Перша була у фізиків і я всього лише допомагала професору Черевко. Він вів лекцію, а я показувала заздалегідь підготовану презентацію. Потім в мене було вікно, потім ще пара у наших другокурсників. Ми писали прості сайтики. Раніше створювали макет документа, тепер гралися з кнопками й додаванням слайдерів. І дітки у захваті, і мені не складно.

Я ніколи не задумувалася, що могла б бути деінде. Стіни університету й справді були моїм домом, бо саме тут я зростала. Саме цими коридорами бігала малою. В старших класах вже рідше відвідувала батьків на роботі, але все одно щемно берегла любов до універу у своєму серці.

Тепер коридорами ходить Потоцький. Якщо одразу я думала про це з дискомфортом, то тепер хвилювання, а може й збудження гнало венами кров. Мені хотілося його побачити. Знову. Особливо після вчорашнього поцілунку. А що, це хороша ідея. Хіба ні? Поговорити треба до того, як слова погубляться в непролазних хащах непорозуміння.

Я не часто бувала в крилі фізиків. Ще рідше заходила на їхню кафедру. Професори мали окремі кабінети, тож довелося поблукати до того, як знайшла потрібний.

На стук ніхто не відповів. Я трохи налягла на двері й ті беззвучно посунулися. Професора не було в приміщенні. Якщо не зачинив дверей, та скоро має повернутися? Уявляю, як він здивується, коли побачить мене у своєму кріслі!

Я намагалася не сильно нишпорити, але цікавість змусила роздивитися довкола. Першими я помітила книги. Так багато книг! В стареньких зношених палітурках і зовсім нових. Я теж любила читати, але не настільки, щоб оселитися в бібліотеці.

Світлі тони інтерʼєру красиво контрастували з темними меблями. Я таки наважилася опуститися в крісло професора перед столом і одразу ж помітила записник. Очам не повірила. Та ж сама темно-синя палітурка, той самий обрис човна на обкладинці. Невже це той записник, який професор весь час тягав з собою ще зі школи? Очманіти!

Я перегорнула кілька сторінок. Помітила купу нашвидкуруч накиданих формул, якісь задачки й старі замітки. Відкрила останні дописи. Знову формули, знову задачки. А потім серед тексту погляд вчепив імʼя. Моє імʼя.

«Вона тут. Ксеня. Вдає, що нічого не сталося. З виду мила дівчина, якою і здавалася у школі. Хто ж знав… Ті ж самі очі, той самий закоханий погляд. Вона на гачку. Я виведу її на чисту воду.»

Я оторопіло знову і знову вчитувалася в рядки, та все одно не розуміла їх сенсу. Швидко сфотографувала запис на телефон і скочила на ноги. Думки неслися в голові бурхливою лавиною й обіцяли придавити додолу, тож мені краще забратися подалі, доки професор не прийшов.

Так, поворот і мене саму трішки вразив спочатку. Все не так просто, як здавалося.