Глава 13_Продовження

Чи то коктейль в мені радше бажав поговорити з чоловіком, чи то я справді скучила. Навіть за хвилюванням поряд з ним, за відчуттям тотальної безвиході чи неконтрольованої злості. А як подумати, жоден з чоловіків не викликав в мені стільки емоцій.

Я не могла дібрати слів, а коли професор став розповідати щось Родіону, поглядаючи на Арі, й зовсім розгубилася. Що ж робити?

Моя рука схопила руку фізика трохи вище ліктя. Ми разом витріщилися на неї, як на безсоромницю, яка хапає симпатичних чоловіків, коли їй заманеться.

— Це твоя рука, Веснянко? — підійняв брови Артур Андрійович.

Що за безглузде питання?

— Де? — не менш безглузда відповідь…

— Тут…

Чоловік взяв мою долоню й відчепив від свого тіла. Проте пальці мої нащось затримав у своїх. 

Від його гарячого доторку тілом пробігла хвиля збудження й скрутилася внизу живота. Трясця! Це ж лише невинний контакт… Невже мені аж так не вистачає чоловіка, що готова вистрибнути з білизни, варто лише фізику глянути в мій бік?

Ксеню, тримай себе в тру… руках!

— Ти теж це відчуваєш? — Схилився до мене професор й зазирнув в обличчя.

Я відчувала… так багато, що губилася у тих відчуттях. А тоді піймала загрозливий погляд Аріші й згадала про обіцянку поговорити з чоловіком.

— Так, відчуваю… Тут трохи тягне! Відійдемо?

Очі професора зблиснули від здивування. Я потягнула чоловіка до молоді, що танцювала подалі від колонок,  й повернулася до нього обличчям, закидаючи руки на дужі плечі. Хотілося б мені думати, що в той момент виглядала граційною звабливою кішечкою, та почувалася так невпевнено, що радше походила на її підстаркувату бабцю.

— Ти мене дивуєш, Веснянко, — відчула подих біля скроні й памороки вдарили у голову.

— Нам треба поговорити!

— Теж так думаю.

— Не розповідайте Родіону про вагітність Аріші. Добре?

— А йому яке діло?

Чоло професора нахмурилося, а тоді у погляді засяяв подив.

— Батько дитини Родя?

— Арі сама йому все розповість, коли буде готова. Не забирайте у неї цю можливість.

Артур Андрійович шукав пояснення в моєму обличчі, а тоді нахилився ближче й мовив на вухо:

— Ну то змусь мене мовчати…

Той шепіт побіг мурахами по тілу, проникаючи глибше під шкіру, до самої душі, яка затремтіла, як незайманка перед першою шлюбною ніччю.

— Добре. Сокира, кислота, чи пилочка для нігтів? — Не думаючи випалила я.

— То он як ти вирішила змусити мене мовчати? Боюся уявити, до чого тут пилочка…

— Можу зробити вам такий гарнюній манікюр, що ви вмрете від жаху.

Професор посміхнувся й мій пульс підскочив до позначки “шалено гаряче”. От дідько!

— Додай у перелік свій фантастичний гумор. Він мене колись і добʼє.

— Колись? Як щодо цих вихідних?

— Не так швидко, Веснянко. Колись, значить у глибокій старості.

Хотіла ще дурість видати, та вона застрягла грудкою у горлі. Мій гумор і старість професора? Як він поєднав це у своїй голові?

Рука професора натиснула на поперек і я раптом відчула, наскільки близько чоловік до мене. Ближче, ніж дозволяли мої про нього фантазії. Дитячі, звісно. Які ж іще?

— Оце й усе, про що ти хотіла поговорити?

Знову зрадливі мурахи покрили тіло, варто було чоловіку нахилитися до мого вушка. Боже, треба таки запитати, що то за парфум, від якого аж у серці крутить.

— Угу, — спромоглася відповісти.

Мої пальці зʼїхали з плечей на груди, коли професор трішки відсторонився. Я вперлася долонями, аби відштовхнути чоловіка. Не то ще подумає, що я його мацаю!

— Не поспішай! Ти винна мені танець.

Руки професора тримали міцно. Чоловік повів в повільному темпі, а я піддалася. Більше через те, що не хотіла знову дивитися йому в очі. Щоки знову запалали румʼянцем.

Колись, на шкільній дискотеці у десятому класі, фізик був одним з вчителів, які спонукали учнів сильно не гульбенити й поводити себе пристойно. Я весь вечір підпирала стіночку, мріючи про танець з учителем, а він запросив іншу. Молоду вчительку німецької.

— А ви винні мені подорож до Барселони. На другому курсі я могла б бути студенткою за обміном, але від шкільних років ненавиджу німецьку!

— Обговоримо це пізніше, гаразд?

Рука професора поповзла по моїй спині вище, а тоді знову спустилася до попереку. Ласка була невагомою, проте пустила такий розряд току по тілу, що я застигла від шоку.

Фізик притягнув мене ближче, лишаючи між нами з десяток сантиметрів. Вуста обпекло його гарячим подихом.

Я могла б піддатися вперед і між нами не лишилося б тих сантиметрів, наповнених минулими невдачами, та я не могла змусити себе забути. І пошматовану валентинку, і роки невпевненості у собі, і нещодавній смішок чоловіка, коли я вкотре виставила себе дурепою. Як не крути, та саркастичні нотки того смішка досі муляють у вухах.

— Чому ви сміялися тоді? — не втрималася від запитання.

— Коли?

— Коли я пішла з авдиторії.

Руки професора міцніше стиснулися на моїй талії. Пальці зарилися в тканину сукні.

— Не розумію про що ти.

Така маленька деталь, та вона не давала мені спокою увесь цей час. Не хотілося вкотре бути дівчам, з почуттів якого можна посміятися.

— Не дуйся, Веснянко. Ходи сюди…

Чужі руки притягнули мене ще ближче до гарячого тіла. Я відчувала жар й з кожним вдихом наповнювалася терпким гіркувато-солодким ароматом чоловіка. Коктейль з емоцій дурманив голову не гірше від алкоголю.

Відштовхнути б професора й спочатку все обговорити! Як усе буде далі, і що було колись, але слова плуталися у свідомості й не знаходили логічного виходу. Де були крапки, там повисли знаки питання. Моя впевненість у ненависті до цього чоловіка покрилася кірочкою льоду у його холодних очах, зіщулилася й зменшилася в рази. Мені в серці кололо від того погляду. Запитати б і про це… Та як я не зробила останнього кроку, то його зробив фізик.