Глава 12_Продовження

— Я хочу вибачитися, Артуре Андрійовичу.

Я й справді загнала професора в шок. Може через рішення перепросити за грубощі, які так необачно кинула в обличчя десять днів тому в нашу останню зустріч. А може, бо підловила чоловіка в коридорі повному студентів.

В руках перед собою знову тримала термос з гарячим чаєм, як невеличку броню.

Професор нарешті відвис. Видно оновлення завантажилися.

— Сподіваюся, аспірантко Ксеніє, ви не збираєтеся знову поливати мої черевики? Вони достатньо виросли.

— Справді?

— Так, до сорок пʼятого. Як і обіцяли.

Я зашарілася, пригадуючи давню розмову. Сказати, що то в мені говорило шампанське, чи ще більше зганьблюся?

— Добре. То повернімося до теми. Я хочу вибачитися.

Студенти з цікавістю розглядали нас. Професор озирнувся довкола, а тоді заглянув в авдиторію поблизу й та виявилася порожньою. Туди він і покликав мене кивком голови.

Коли двері зачинилася за спиною й ми лишилися наодинці, здалося, що той шматок пластику відрізав нас від світу.

Професор пильно дивився в очі, а я повільно тонула в його синій глибині, тож відвісила собі морального ляпаса. Здалося, чи шия й справді хруснула?

Простір між нами відчутно вібрував. Тиша, що панувала в авдиторії, стрімко повнилася моїм гулким серцебиттям. Скажи те, за чим прийшла і йди собі, доки фізик не почув твого сердечного скавуління!

— Так і будете мовчати?

Ой, це не те що я хотіла сказати!

— Я?

— Ви! — Ще й пальцем в груди професору ткнула.

Просто не могла зібратися з думками й поводитися адекватно, доки Артур Андрійович поряд, тож знову перевела стрілки.

Божечки, які ж у нього холодні очі. Цікаво, а серце таке ж холодне? А якщо я розтечуся калюжею біля його ніг, то покриюся кіркою льоду?

Тепер вже і справді вщипнула себе за руку і це допомогло. До тями прийшли ми обоє.

— Ви хотіли перепросити, аспірантко Ксеніє? Цікаво за що!

Професор сперся на викладацький стіл і я відчула себе студенточкою, яка не здала залік. А те, як запалали мої щоки після цієї думки, могло потягнути й на цілу курсову. І як же бісить те його «аспірантко»… Так офіційно, ніби на світському заході.

— Так. Хотіла вибачитися за минулі нападки. Знаєте, я не очікувала вас побачити, не очікувала, що ви мене все ж упізнали, й вже точно не очікувала, що ми зможемо так вільно й навіть по-дружньому розмовляти. Та це не виправдовує моїх слів. Тож давайте перекинемо через непорозуміння місток миру й підемо далі!

Професор зіщулив очі й з оцінкою оглянув мій зовнішній вигляд. Особливо затримався на посмішці, що аж сяяла на обличчі.

— Ксеню, все гаразд. Тобі нема чого вибачатися. Але мені от що цікаво. Чому ти взагалі подумала, що я міг тебе не впізнати?

— Ну як? Ви й не дуже звертали на мене увагу у школі. А, якщо врахувати, що я тоді весь час коротко стриглася й не розлучалася з випрямлячем, бо Микола в пʼятому класі сказав, що моє волосся схоже на хвіст лисиці, то й не дивно. А ще я замазувала тоналкою обличчя, аби намалювати на ньому нове. Мене й батьки не завжди впізнавали.

Після смерті мами я перестала робити з себе іншу людину, бо ж пообіцяла любити себе так, як вона мене любить.

— Веснянко, ти смішно морщиш носа коли гадаєш, що натворила сім пудів лиха. А ще примружуєш очі, коли чогось не розумієш. Носиш весь час одні й ті ж сережки й ніколи не одягаєш підборів. Твої очі однаково зелені, хоч скільки часу не минає, а твої губи… Гм… Тобто, я хотів сказати, що я не мав і шансу тебе не впізнати.

Розгублений вигляд професора і його дивні слова покрилися мрійливим чарівним пилком у моїй свідомості. Та варто було чоловіку відвести погляд, як чари розвіялися.

— Що ж… Дякую за пояснення. То я піду?

Фізик підібрався весь і став рівно, зробивши до мене маленький крок.

— Куди?

— Не куди, а звідки.

— А ти так хочеш звідси піти?

В горлі вмить пересохло. Тремтіння зародилося в животі й холодними мурахами розповзлося по тілу. Про ще це він? У які ігри грає? Чи я знову все не так розумію і вкотре виставлю себе дурепою?

— Слухайте, цей університет моє місце сили. Його стіни мені ближчі за стіни власного дому, а люди тут давно замінили велику й дружню родину. Я не хочу почуватися невпевненою чи недоречною, і вже точно не хочу множити незручності, що перекреслюють роки мого мирного існування тут. Розумієте? Тож давайте закінчимо непорозуміння, що тягнеться ще зі школи. Мені це потрібно!

Хух… Нарешті сказала те, заради чого затіяла ці вибачення. Молодець!

— Непорозуміння? Мені здавалося все цілком зрозуміло нам обом.

Професор зробив до мене ще один маленький крок. Він повільно й невідворотно наближався до кордонів мого особистого простору. Ще трохи й легко пройде крізь стіни, мов привид. Та якщо подумати, фізик і був привидом. Привидом мого минулого.

— Якщо у вас все, маю йти!

— І зруйнувати таку мить? Ти, я, термос… Навіть не запропонуєш зняти штанів?

— Можу просто посипати вас содою, якщо дуже хочете.

А подумки замінила соду сіллю. Може спрацює, як з нечистю, бо яка сила рухає чоловіка вперед лише вищим силам відомо.

Я почала задкувати, не відриваючи погляду від професора. Здавалося, що як втрачу його з поля зору, то не зможу контролювати наближення. Геть нічого вже не зможу контролювати… А він все йшов, вдаряючи своєю магнетичною аурою по всім больовим точкам одразу. Найбільше боліла душа. Ним боліла… І я збиралася загоїти той біль, а зверху накласти пластир.

Коли відчула спиною ручку, стрімко обернулася і вискочила за двері, затріскуючи їх за собою. Стояла й ніяк не могла впоратися з серцем, що калатало так несамовито, ніби ледь втрималося над прірвою.

Притулилася чолом до холодного пластику, сподіваючись, що той холод збереже думки тверезими, й несподівано почула глумливий смішок.

То он як? Ну і вибачилася… Я вкотре зіграла роль дурепи й утекла, а професор просто вирішив посміятися? Ну-ну, Артуре Андрійовичу… Давіться сміхом, та не подавіться! Бо наступного разу я не дам так легко себе пережувати. Стану кісткою поперек горла!