Глава 12. Складні рішення

Ми з Арі сиділи під кабінетом гінеколога й чекали на свій час. Прийшли раніше на цілу годину. Подруга хотіла піти сама, та я напросилася з нею.

Аріша так і не сказала мені, що вирішила. А я не допитувалася. Тримала в руках її тремтливі пальці й намагалася зігріти їх своїм теплом.

— Ти ж знаєш, люба, що тобі не обовʼязково вирішувати зараз? Ще є час…

— Ні, Ксеню. Як ти собі це уявляєш? Підвішений стан мене вбиває. Я буду самотньою матусею без житла і будь-яких заощаджень. Яке життя я зможу дати дитині?

— Розумію.

— Дитина ростиме без батька, а у її матері ніяких перспектив. Ти завжди знала, чим хочеш займатися і де навчатися, а я просто плила за течією, бо ж рано було обирати. Я не хотіла відповідальності до тридцяти ні за власне життя, ні за чиєсь іще! А що тепер? — Врешті здалася подруга й скоромовкою випалила те, що мала на серці.

Арі геть розклеїлася. Мені хотілося запевнити її, що я буду поряд і ми з усім справимося удвох, але прикусила язика. Я не можу вирішувати за неї й додавати зверху сумнівів і так в переповнену скриньку.

Тоді я дістала телефон і навушники. Запропонувала один подрузі й широко їй посміхнулася, на що у відповідь отримала бліду посмішку.

Це була наша ще одна маленька традиція з першого курсу навчання. Я пропустила майже половину курсу і прийшла лише після сесії. Незадовго після шкільного випускного тяжко захворіла мама, лікарі не змогли допомогти й вогонь в її очах швидко згас, тож я і не думала вступати до університету. Яке навчання, коли у грудях чорна діра, що весь час кровоточить? Коли вже трохи зібрала себе до купи, тато допоміг з універом (чим я геть не пишаюся).

Я ніяк не могла знайти спільну мову з одногрупниками, тож майже весь час проводила сама. А потім одного дня поряд зі столиком в університетській їдальні опинилася Аріша. Вона сіла і мовчки протягнула мені один навушник. З того часу музика була нашими спільними ліками проти болю. 

В кабінет Арі пішла сама. Від хвилювання нутрощі скрутилися тугим вузлом, тому я роздумувала чи не вирвати в симпатичний горщик з великою пальмою.

Вийшла подруга через пів години, які я намотувала кола по коридору, як годинникова стрілка час на циферблат.

— Ну що там?

Аріша намагалася видавити посмішку, та її вуста викривив радше вищир.

— Записалася на завтра на дванадцяту тридцять.

Глухі удари в грудній клітці вкотре доводили наскільки серце не згодне з мізками, бо ж головою я все розуміла... Значить он як воно далі буде?

Ми вийшли з лікарні й Аріша так затягнулася холодним зимовим повітрям, ніби в приміщенні задихалася.

— Все гаразд? — узяла я подругу за руку й міцно стиснула льодяні пальці.

— Ти підеш зі мною? — чорні глибокі очі молили про підтримку.

— Звісно, люба, я піду з тобою!

Не памʼятаю, як дісталися додому. Арі вешталася квартирою, як привид, що було геть на неї не схоже, а в мене все падало з рук. Думки про те чим обернеться завтрашній день тяготіли над нами увесь вечір сірими грозовими хмарами. Не дивно, що замість лапатого сніжку надворі знову задощило.

Адріан, зацінивши наші кислі личка, запропонував подивитися фільм, який допоможе прочистити сльозові канали. Хлопець зробив попкорн і ми втрьох сіли дивитися Хатіко. Якраз те, що треба, аби смачно поревіти!

Наступного дня я так само намотувала кола коридором посеред стін державної лікарні. Біла стерильність навкруги викликала в мені відразу. А коли до кабінету, в якому десять хвилин тому зникла Арі, зайшла ще одна лікарка, мене занудило. Треба вмитися й зустріти подругу після процедури як годиться! Їй зараз підтримка просто необхідна.

Пальці вже боліли від того, як я їх заламувала, та припинити не могла. Від хвилювання навіть покусала нігті…

Аріша вийшла геть бліда й сіла поряд. По розводам туші було видно, що подруга плакала.

— Ти як? — серце стиснулось в очікуванні відповіді. Я й сама готова була розревітись, аби не обіцянка триматися заради моєї дівчинки.

— Нормально…

Подруга витерла носа рукою. Її губи затремтіли. Вона спробувала посміхнутися, та не змогла.

— Що я наробила?

Обійняла худі плечі й пригорнула кучеряву голову до своїх грудей. Не могла й слова видавити з рота, тому хай замість мене з Арі поговорить моє серце, що калатало, як навіжене.

— Я не змогла, Ксеню.

Геть нічого не зрозуміла.

— Що?

— Ага! Як сопливе дівчисько… Взяла й утекла.

Досі не могла повірити, чи правильно зрозуміла почуте.

— Що, пробач?

— Хрещеною будеш, кажу?

Боже, ледь не знесло лавиною з полегшення, хвилювання й вдячності. Я все-таки розревілася, як дурна. Отак ми вдвох в сльозах і сиділи в коридорі під дверима, за якими ледь не втратили життя нашого маленького неочікуваного дива.

А вже цього вечора я теж пообіцяла собі дещо. Якщо Аріша наважилася зруйнувати звичні стіни довкола й поселити в серце новий сенс існування, то і я зможу! І почну я з професора. Зроблю те, чого чоловік точно не очікує!

Я рада, що Арі залишить дитину. Думаю, на неї теж чекають значні переміни в житті, як і на Ксю. А ви що думаєте?