Глава 11_Продовження

Ми зібралися за святковим столом у татовому домі. Окрім мене і брата в гості завітали й Аріша з Адріаном. Вони давно стали частиною сімʼї навіть для мого батька.

Богдан був насуплений увесь вечір і моя посмішка проти кутиків його опущених губ видавалася зовсім приклеєною. Врешті, я нарахувала пʼять ліній на нахмуреному чолі й не витримала.

— Чого носа похнюпив, Бісику?

Брат навіть на дратівливе прізвисько не відреагував, лише тяжко втягнув повітря через стиснуті зуби.

— Знову дівчина замість солоденького лимонами частувала? — спробувала пожартувати, та не дуже вдало.

— Радше кактусами… затовкала мені його аж по самі нирки…

— Розкажеш?

Ми стояли удвох біля великої пишної ялинки.

— А що розповідати? Хотів запропонувати Колючці разом відсвяткувати Новий рік і залишити старі образи в старому році.

— Запропонував?

— Ну… Я не з того почав. Все вийшло по дурному. Знову…

— І що ти їй сказав?

Богдан допив шампанське й стиснув келих так, що скло могло будь-якої миті тріснути на друзки.

— Я сказав, що їй краще носити довідку від психіатра з собою, бо не всі здогадуються, що вона здорова.

— Ото так запропонував полишити старі образи! Та ти профі!

— Сам знаю. Та вона знов налетіла, позаганяла колючки аж під шкіру. Що я мав робити?

Поклала руку брату на плече й з розумним виглядом видала пораду:

— Наступного разу, Бісику, мовчки давися лимонами й удавай, що від смакоти дух захопило.

— Ага. З таким щасливим виглядом як у тебе ними даватися?

Посмішка врешті зівʼяла. Перестаралася… Аж вилиці звело.

— Можна і з таким. Ми обоє невдахи, еге ж? Наш девіз міг би бути про лимонад, але звучить він інакше: «Коли доля підкидає тобі лимон, посади насіння, вирости дерево, і хай тебе тим деревом привалить!».

Аріша підійшла зі спини й стала поряд.

— А мене у свій клуб приймете?

Богдан підморгнув подрузі:

— Звісно. Для членів клубу нині діє акція «Пендель під Новий рік».

— Який ще пендель? — зацікавилася Арі.

— Чарівний! Бо наш клуб не може вічно прикривати свої невдачі смішками й девізами! Я от обіцяю, що в новому році Колючка буде моєю. От як підемо на пари в січні, так і добʼюсь її. Ксю, що пообіцяєш ти?

Я глянула на брата й вперше помітила, як він виріс. Богдан був високим симпатичним парубком, а сині очі чомусь навіювали думки про космос. Ох ті очі… Бездонний вир, в якому ще не одна дівчина себе загубить.

— Я обіцяю закрити свій гештальт в новому році. Забʼю його дошками так, щоб і натяку на протяг не було! Поверх ще листи металу, а на них трохи скотчу, для перестороги. Скотч ніколи не буває зайвим, еге ж?

Аріша сумно посміхнулася, обіймаючи мене за плечі.

— А я обіцяю не плести течією, яка понесе бозна-куди, а самій обрати свій шлях і ніколи про нього не шкодувати.

Я обійняла Арі й міцно пригорнула до себе. Хай подруга і вдає непохитну скелю, їй страшно. І який би вибір вона не зробила я буду поряд.

До компанії приєднався Адріан.

— Не знаю що у вас тут за секта, але я теж хочу дещо пообіцяти. Я вирішив іти за покликом серця, куди б він мене не завів!

Татко вимкнув телевізор і приєднався до нашого кола під ялинкою.

— Тоді і я дещо пообіцяю. Ніколи не шукатиму минулого в майбутньому…

Посмішка батька була доброю, проте сумною. Він завжди саме так згадував про маму — з добрим сумом. І зараз усім було ясно, що обіцянка стосується саме її. А я задумалася, чи не стала причиною вчорашня розмова тата з професоркою Черненко?

Наші обіцянки замінили новорічні бажання й ми запили їх напоями під бій курантів. Кожен бачив щось своє на дні келиха, та ця мить здалася мені таїнством, яке я розділила з близькими людьми. Як же добре, що в мене є любляча родина!

Потім ми всією компанією вийшли надвір кататися на санчатах, грати в сніжки й ліпити сніговиків. У Богдана лише вийшла снігурка з великими… очима. Та навіть вона прикрасила двір і чарівний казковий вечір.

Тато увімкнув різдвяну музику у колонках і теж доєднався до нас. Я замилувалася мерехтливими вогниками, якими красувалася ялинка у вікні, та навіть на мить забула, як налажала вчора з професором.

Мене налякала реакція власного тіла. Так близько один до одного ми ще не були… Досі відчувала його мʼятний подих у волоссі, й міцні руки, що ганяли жар по тілу. Невже фантомні болі?

І який лише біс за язика потягнув? Краще б пережили той один танець і розійшлися мирно по різні кути рингу. Лишилося надіятися, що за невеличкі зимові канікули все забудеться. Хай мої відчайдушні слова і його млосні погляди хурделиця снігом замете! Ага, аби не так…

Як гадаєте, що могло піти не так?