Глава 11. Новорічні обіцянки

Професор впевнено повів у танці. Ми закружляли у звичайному повільному темпі, як і більшість пар.

Чоловік стояв так близько, що я відчувала подих, який пестив скроню і шию. Теплі руки легко притримували стан, а відчуття було, ніби мене важкими ланцюгами до фізика прикували. Жар від його пальців повз по тілу і мені зробилося так гаряче, що хотілося скинути сукню. Невже і правда за собою до пекла затягнув?

Дала собі такого морального пенделя, що й мізки на місце стали! Варто було Артуру Андрійовичу лише доторкнутися, як я подумки розпрощалася з одягом. Схоже і зі здоровим глуздом на пару…

Я змусила себе відійти від чоловіка. Він зупинився й ми мовчки буравили один одного поглядами. Хто в кому швидше пропалить діру? Цей раунд за мною, бо як не поглядом, так виделкою я таки ту діру йому влаштую!

— У тебе такий погляд вбивчий, Веснянко!

— Подякуйте, що тільки погляд…

Якщо хвилину тому я вкривалася мурахами, то зараз покрилася колючками, як набундючений їжак.

Знову згадався наш єдиний раз наодинці у школі. Я тримала в руках розбите серце й ревіла, а вчитель стояв біля порогу й мовчки за тим спостерігав. Так само впевнено й невідворотно ступив до мене крок, як і зараз. А я зірвалася й утекла. Як і зараз…

Ні, не від страху, не від розпачу, не від болю. Не вони гналися за мною тепер. Сьогодні вперед спонукав іти гнів. Вісім довгих років, а як була закоханою школяркою, так і лишилася? Та зараз!

Ото я розігналася! Не помітила навіть, що професор пішов за мною. Він спіймав мене у коридорі за руку й навіть встиг відкрити рота, аби спробувати щось пояснити, та я відпихнула його у груди й встигла випалити перша:

— Не смійте!

— Що саме, Веснянко?

— Ми зараз з вами колеги. Ми працюємо в одному університеті. Я більше не ваша учениця, тож тепер ми рівні! І я більше ні за яких обставин не хочу почуватися недолугою малою дурепою. А біля вас тих обставин хоч відбавляй. Я розумію, що ви хотіли перепросити, хотіли загладити провину, тому запросили мене на танець, та це зайве. Ми вже все обговорили, й мені цього було достатньо. Дякую! А тепер дайте мені спокій!

— Випустила пар?

Ну от знову він! Два слова, і вся моя тирада перекреслена й викинута у смітник. Як і моє перше кохання…

Порятунок прийшов, звідки не чекали. Поряд ніби з повітря матеріалізувався татко. І помітили ми чужу присутність лише тоді, коли він підійшов до мене і легко доторкнувся до плеча.

— Все гаразд, Ксеню?

Весь запал розчинився в теплому карому погляді. Захотілося забратися до тата на коліна й розревітися, як у дитинстві. Тільки цього разу причиною було не розбите коліно, а розбите серце.

— Так. Усе гаразд.

— То може ходімо, випʼємо шампанського? Афанасій Петрович згадав нову байку, тож скликає усіх охочих послухати.

— Так-так… Ходімо.

Кинула останній погляд на професора й повернулася спиною. Очі чоловіка знову стали холодними й непроникними. За ними більше не видно було ні душі, ні розкаяння.

— Ви теж приєднуйтеся, Артуре Андрійовичу! Байки Петровича скоро увійдуть в список національних легенд.

Я тримала в руках черговий келих шампанського й тулилася до Аріші, яка пила безалкогольний пунш і реготала з кумедної розповіді викладача. Професора видно не було і я дякувала усім вищим силам у світі за його відсутність. Мені треба було зібратися з думками.

Залишок вечора пройшов доволі швидко. Нас з Арі з ресторану забрав Адріан. Коли сідали до авто помітила, що машина професора зі стоянки зникла, тож він все-таки поїхав. Я й не думала, що він стане мене чекати, з чого б це, але розчарування вʼязкою грудкою засіло у роті. Після шостого келиха шампанського й сама не розуміла, чого хочу. Може, проспатися?

Наступного дня я ходила занадто бадьора й весела. Не хотіла, аби хоч хтось міг запідозрити, що кожна посмішка відгукується у грудях болючим уколом. Обіцяла ж собі більше не страждати за тим пихатим індиком! Не тягнутиму старі порушені обіцянки в Новий рік!

***

Ми зібралися за святковим столом у татовому домі. Окрім мене і брата в гості завітали й Аріша з Адріаном. Вони давно стали частиною сімʼї навіть для мого батька.

Богдан був насуплений увесь вечір і моя посмішка проти кутиків його опущених губ видавалася зовсім приклеєною. Врешті, я нарахувала пʼять ліній на нахмуреному чолі й не витримала.

— Чого носа похнюпив, Бісику?

Брат навіть на дратівливе прізвисько не відреагував, лише тяжко втягнув повітря через стиснуті зуби.

— Знову дівчина замість солоденького лимонами частувала? — Спробувала пожартувати, та не дуже вдало.

— Радше кактусами… затовкала мені його аж по самі нирки…

— Розкажеш?

Ми стояли удвох біля великої пишної ялинки.

— А що розповідати? Хотів запропонувати Колючці разом відсвяткувати Новий рік і залишити старі образи в старому році.

— Запропонував?

— Ну… Я не з того почав. Все вийшло по дурному. Знову…

— І що ти їй сказав?

Богдан допив шампанське й стиснув келих так, що скло могло будь-якої миті тріснути на друзки.

— Я сказав, що їй краще носити довідку від психіатра з собою, бо не всі здогадуються, що вона здорова.

— Ото так запропонував полишити старі образи! Та ти профі!

— Сам знаю. Та вона знов налетіла, позаганяла колючки аж під шкіру. Що я мав робити?

Поклала руку брату на плече й з розумним виглядом видала пораду:

— Наступного разу, Бісику, мовчки давися лимонами й удавай, що від смакоти дух захопило.

— Ага. З таким щасливим виглядом як у тебе ними даватися?

Посмішка врешті зівʼяла. Перестаралася… Аж вилиці звело.

— Можна і з таким. Ми обоє невдахи, еге ж? Наш девіз міг би бути про лимонад, але звучить він інакше: «Коли доля підкидає тобі лимон, посади насіння, вирости дерево, і хай тебе тим деревом привалить!».

Аріша підійшла зі спини й стала поряд.