Глава 10_Продовження

Доки прийшла до тями хутенько втекла до барної стійки, за якою Аріша попивала гарячий чай.

— За тобою чорти гналися? 

— Ага.

Мені було так душно і жарко, що дрібні кучерики, які не вдалося вкласти легкими хвилями, прилипли до потилиці.

— А ти тут як?

— Підгодовую себе шоколадом, а свої сумніви уявою про майбутнє. Відчуття, ніби ніякого майбутнього в мене не буде, та годі про це. Ректор сьогодні в ударі. Відпадний корпоративчик. Відриваєшся?

— На повну… А ти?

— І я теж…

Ми переглянулися і засміялися. 

Аріша взяла мене за руку, а тоді глянула за спину й підморгнула.

— А от і чорт. Дивися, аби не затягнув тебе з собою до пекла!

— Що?

Обернулася й помітила професора. Розправила плечі й зробила вигляд, що то не я тільки но дременула від нього, куди очі бачили.

— Привіт, Веснянко.

Так фамільярно і при інших людях? В мені закипіла лавина, яка ще хвилину тому обіцяла накрити з головою.

— Доброго вечора, пане професоре!

Фізик підійняв кутики губ, ніби його веселили мої спроби розтягнути між нами дистанцію, що стислася, як пружина.

— Між вами так іскрить, що боюся отримати удар током! Якщо що, я біля фуршету з морепродуктами. Саме те, після шоколаду!

Аріша легенько ляснула мене по стегну, коли йшла. Мені ж хотілося закричати, аби подруга лишилася й кинула мені рятівний круг, коли вкотре за цей вечір тонутиму на дні очей професора.

— Знову втікаєш від мене?

— Знову нагадую, що ми на ти не переходили!

Чоловік замовив собі коктейль й повернувся до мене обличчям з виглядом абсолютного переможця. Ніби він прошарив життя і розуміє його краще за мене.

— Тоді я знову пропоную перейти.

— А я знову відмовляюсь. Ви щось хотіли, професоре?

Сидіти біля чоловіка було надто бентежно. Взяла ще бокал з шампанським в офіціанта, аби тримати щось у руках й не заламувати пальці. Надто помітно ти нервуєшся, Ксеню, як для дівчини, яка вже охолола до давнього кохання!

— Хотів!

Здалося, чи голос професора став глибшим? Хрипкі нотки колючками впʼялися в шкіру. Занило аж у кістках. Знову мене криє, як нікчемну наркоманку.

— Обговоріть це з кимось іншим.

— З ким, наприклад?

— Не знаю. Може, з дружиною? Її точно більше стосується те, що ви там могли хотіти.

Шампанське підкинуло дров у мій вогник сміливості. Зробила припущення і кинула ним чоловіку в обличчя, не боячись бути осміяною чи виглядати дурною. Хто на коні? Я на коні! А могла би бути на професорі… Чи під ним… Гм… Знову гештальт піддуває!

— По-перше, я хочу говорити з тобою, а по-друге, я не одружений.

Коктейль із радості вперемішку зі здивуванням вибухнув у грудях, та спромоглася не подавати виду.

— Хіба?

— Так. Пів року, як розлучився.

Оу! То от що мав на увазі професор, коли казав, що зараз у нього не найкращий час для стосунків!

— Жалкуєте?

— Про розлучення ні. Про одруження теж ні. Жалкую хіба, що час бере більше, ніж хотілося б йому віддати.

Відпила шампанського, аби перевести подих й не відповідати.

— А ти про щось жалкуєш, Веснянко?

Погляд професора промацав моє обличчя й проник глибше під шкіру, до самих кісток. Мені вкотре стало незатишно поряд з чоловіком і я нарешті зрозуміла чому. Він був сильнішим за мене в усіх сенсах. У які б ігри ми не грали, він в усіх переможе. А моя гра у ненависть в одні ворота зараз і зовсім здалася жалюгідною. Це так запалило кров, що захотілося вкотре забити гол.

— Може про те, що колись познайомилась з вами!

Я поставила келих на барну стійку прямо під композицію з ялинкових гілочок і ліхтариків. На склі виднівся вишневий відбиток блиску для губ. Хоч десь мої губи лишили слід в цьому році... Ще день і почнеться новий. І в нього я не потягну своє минуле. Хай хоч сніговою лавиною на мене летить. Ногами відбиватися буду!

Я з граційністю кобили на підпитку злізла з високого стільчика. Піду по-англійськи! А що, даремно три роки витратила на вивчення мови?

Та марно я так розігналася, рука професора встигла схопити мою руку трохи вище ліктя. Чоловік тримав легко, проте настільки впевнено, що я і подумати не сміла продовжити шлях.

— Потанцюємо?

Фізик кивнув на середину залу, де вже кружляло під легку музику кілька пар. Мелодія нагадувала віденський вальс, який ми танцювали у школі на випускному. Я кілька днів обирала сукню, яка б могла сподобатися вчителю, аби він запамʼятав мене не як недолугу школярку, а як симпатичну дівчину. Тоді він на мене й не глянув і я почувалася ще більшою дурепою, ніж була. А зараз чоловік не відводив погляду. Зовсім. Бачив тільки мене. Ну то й добре! Хай подивиться і на те, як я відтопчу йому ноги!

— А у вас що, змінне взуття із собою?

— Не зрозумів.

— Зараз у вас сорок другий? Ну то після танцю зі мною буде сорок пʼятий. Не підете ж ви додому босоніж?

— Це погроза?

— Радше попередження.

— Окей. Я не піду босоніж, а поїду. То ходімо?

Рука чоловіка лягла на мою спину. Трішки вище був глибокий виріз і коли теплі пальці випадково заділи голу шкіру, я вкрилась мурашками до пʼят. Щоки залило румʼянцем. Хотіла виглядати, як фатальна жінка, а більше походила на скажений помідор… Нема поряд Богдана, аби про це нагадати.

— Завжди подобалося як легко ти червонієш, Веснянко.

Не встигла придумати гарну відповідь, як опинилася обличчям до обличчя зі своїм першим коханням і давнім болем. Руки професора зімкнулися на талії, мов капкан. А сині очі взяли у полон. О божечки… здається, я знову тону. Цього разу без надії на порятунок…