Глава 9_Продовження

Салімов зустрів нас примруженим холодним поглядом, а тоді простягнув руку Потоцькому. Ого… Схоже пташка високого польоту наш професор, якщо Салімов сам захотів потиснути йому руку.

Чоловіки з годину розмовляли про презентацію для конференції у Швеції, а я тинялися коридорами й уявляла себе маленькою дівчинкою.

Колись корпус миру був окремим невеличким університетом. Саме тут працювала моя мама до зустрічі з татом. Після обʼєднання перевелася ближче до нього. Та все ж ми часто тут бували, коли я була малою.

Я застигла біля дверей комірчини, в якій ховалася від мами колись, й почула знайомий голос.

— Ксеню?

Трясця! Що він тут робить?

— І тобі привіт, Олеже, — повернулася я в сторону голосу.

Мій колишній хлопець. Мій єдиний хлопець. І як казала Аріша, він і справді реальний ботан. Очікувала побачити зализану зачіску, окуляри й старі улюблені мокасини, але була вражена.

Олег змінився. Замість окулярів носив лінзи й це зробило виразнішими очі. Стильна зачіска та гарно підібраний одяг робили хлопця геть іншою людиною.

— Радий тобі. Ти по справі?

— Ага, — тільки й змогла вичавити, а сама приклала руку до обличчя. Типу замислено, а насправді ж хотіла притримати пальцями підборіддя, аби не впало прямо хлопцю під ноги.

Ми розлучилися всього рік тому, коли ж його встигли викрасти інопланетяни й повернути удосконалену версію 2.0?

— А я працюю тут віднедавна. Разом з Оксаною. Памʼятаєш Оксану?

Не встигла я й рота відкрити, як поряд намалювалася та сама Оксана. Ми не спілкувалися після того, як закінчили бакалаврат.

Дівчина впевнено зцапала Олежку під лікоть і лише після цього звернула увагу на мене.

— Привіт, Ксеніє! Як неочікувано тебе тут побачити!

— Справді? Я у справах завітала. То ви тепер разом?

Колишній чомусь відвів очі, а Оксана широко посміхнулася. Так розтягнула вуста, що я могла з метру розгледіти кутні зуби.

— Так! Олег мені пропозицію зробив! — захоплено вигукнула вона й тицьнула мені під носа свою руку з симпатичною обручкою з білого золота.

— Рада за вас…

А самій так нудотно зробилося. Ми з Олежкою довго тягнули кота за хвіст. Відносини ніяк не розвивалися й одруженим себе не бачив ніхто. А тут минув лише рік і от воно — майбутнє. Тільки побачив хлопець його не в мені, а в іншій дівчині. Не те щоб я надіялася колись зійтися знову, але разом нам було непогано. Ми були добрими друзями.

— Дякую! Скажи, гарну куртку я Олегу обрала? І ця сорочка неймовірно відтіняє колір його очей! Ага?

— Ага.

Сорочка і справді відтіняла. Не лише очі. Характер парубка також. Я намагалася завжди приймати його таким, який є. Навіть з жахливим гардеробом і любовʼю до компʼютерних ігор. А Олег обрав ту, яка геть змінила його зовнішній вигляд. Ну що ж, сподіваюся, і життя його вона змінить на краще.

— Щастя вам обом!

— Так-так! А ти що? Все сама? Так нікого собі й не знайшла? — допитувалася Оксана.

Не хотілося відповідати. Питання прозвучало так, ніби я остання лузерка у цьому світі. Може, так і є? До біса! Не для того я стільки часу вчилася любити себе, аби якась Оксана мене в фарбу вганяла!

Тільки хотіла повернути їй пас, як раптом на талію опустилася важка рука. Мені навіть здалося, що та рука тримає мене на землі сильніше, ніж гравітація.

— Ось ти де! Я закінчив. Можемо їхати, Веснянко.

Професор зробив неможливе — посміхнувся. Та так яскраво, що та посмішка навіть перекрила зубний вишкіл Оксани.

— Добре. Їдьмо. Бувайте!

Я відчувала, як пропікає спину недобрий погляд і мені стало фізично легше, коли її прикрила рука професора. Навіть прибирати кінцівку з плечей не стала.

Чоловік провів мене до авто і лише в салоні змогла нормально видихнути. Знову стало сумно. Життя іде вперед. Навіть у колишніх… Краще б мені того не бачити!

— Хто то був? — ніби ненавʼязливо запитав фізик, та погляд прискіпливо вивчав моє обличчя.

— Де? — прикинулася дурненькою і часто заморгала.

Чоловік посміхнувся і відвернувся.

— Окей. Прийнято. Тебе до університету підвезти, чи куди?

Була майже шоста, тому назвала професору свою адресу.

Доки їхали задрімала в авто. Прокинулася від легкого подиху біля скроні. Я відкрила очі й за кілька сантиметрів побачила обличчя професора. Він зачаровано дивився на мої губи. Чи то здалося? Чоловік відсунувся і магія розсіялася, як дим на вітру.

— Запальничка впала. Ледь дістав.

Чоловік нащось показав мені симпатичну срібну запальничку в долоні, а тоді взагалі втупився в лобове скло.

Тиша між нами гусла, а потім і зовсім стала матеріальною. Я відчувала, як тисне вона на плечі й грудну клітку.

Пора тікати. Треба змусити серце заспокоїтися, а тіло рухатися. Треба наказати ногам йти звідси! Хай ми усе прояснили, та минуле кохання раптом болем лягло на серце. Який же професор гарний! А ще одружений…

— Дякую, що підвезли, Артуре Андрійовичу!

— І тобі дякую за допомогу, Веснянко.

Я лиш кивнула і вискочила з авто. Пішла не озираючись до будинку і лише у квартирі за зачиненими дверима змогла зупинитися. А серце калаталося, як навіжене і зупиняти скажений темп не збиралося.

Я тихенько прослизнула до вікна й виглянула надвір. Авто професора досі стояло з увімкненими фарами. Лише через хвилину чоловік поїхав.

Раптом пригадалося, що професор так і не перестав кликати мене шкільним прізвиськом, а ще він перейшов на ти. Це порушення субординації! Треба серйозно з ним поговорити! Якось іншим разом… Може, в наступному житті?

Якщо історія вам подобається, поставте сердечко ❤️. Дуже потрібна ваша підтримка❤️