Глава 9. В полоні розгубленості

Ми їхали ще з годину, аж доки не опинилися на околицях Києва. Корпус миру був справді далеченько, як сказала б Аріша: «У самій дупці світу». Так воно і було.

Як тільки професор припаркував авто, я хотіла одразу вискочити під дощ, але двері були зачинені.

— Давай спочатку поговоримо, Веснянко.

— Не називайте мене так!

— Чому? У школі тобі подобалося таке звертання.

— Так, але ми давно не в школі. Те, що подобалося мені тоді, більше не чіпляє.

— Справді?

— Ага!

Ніколи не вміла так переконливо брехати! Видно бажання втерти носа фізику додало сил.

— Нащо тоді ти зізналася мені у коханні два тижні тому?

— Аби ви відчепилися й не ставили більше запитань.

— Гм… Як бачиш, це не сильно допомогло, а запитань лише побільшало.

— Що ж, мені дуже прикро, та я не маю наміру на них відповідати!

Сині очі, мов бездонні озера, манили глибиною, та я давно затямила, що панічно боюся пірнати, бо є всі шанси не виплисти на поверхню.

— Тоді на деякі питання відповім я.

Чоловік виглядав так впевнено й невимушено, що я завагалася, а чи треба ламати комедію. Ми давно не в школі. У професора он дружина і діти є. В мене теж… могли би бути. Може поговоримо, як адекватні дорослі люди, переступимо через прикрощі минулого й підемо до світлого майбутнього? Звичайно підемо! Тут якраз посадка неподалік. Зайдемо так, що й не вийдемо. Один із нас так точно…

— Тоді у школі мене діймало скільки малолітніх дівчат… Здебільшого заради приколу й розваги. Через нудьгу, розумієш? А ти була закохана серйозно, я це бачив, та не міг відповісти. Твої почуття мене… лякали. Я не знав, як реагувати.

— То нащо порвали мою валентинку й викинули, як непотріб? — питання прозвучало тихо й розпачливо.

— Я не знав, що вона твоя. Лише коли викинув і підійняв очі зрозумів, кому вона належала. А порвав… Ти уявляєш що було б, залиш я її на очах у всього класу? На наступний день мене б завалили тими зізнаннями. То була лише міра перестороги для інших учениць. Не більше. І потім, коли ти прийшла після уроків, я не знав що сказати, ти плакала, а я зрозумів, що так буде краще. Випускний клас. Ти підеш до універу й забудеш те шкільне кохання, яке так гірко закінчилося. Розумієш?

— Так, звісно. Усе для мене… То може, відкриєте вже двері?

Фізик ніяк не зреагував, тож додала якось жалібно:

— Мені дихати нема чим… Не вистачає повітря.

Чоловік з хвилину розглядав мої почервонілі щоки, а тоді потягнувся до мене.

Серце загупало, як навіжене, аби передати професору свій привіт. Сиди тихо, дурне, не то тебе знову відфутболять до шкільних років!

Рука чоловіка потягнулася до мого боку, а губи застигли за кілька сантиметрів від щоки. Мʼятний подих пробіг по шкірі легкою хвилею й осів на губах. Внизу живота запалав маленький вогник. Фізик що, обіймає мене? Чи збирається таки лишити на шиї сліди пальців?

Коли чоловік повернувся на своє місце я зрозуміла, якою ідіоткою знову себе виставила. Він просто відстібав ремінь безпеки, про який я забула…

— Дякую, — швиденько випалила й вискочила на свіже повітря.

Байдуже, що дощ. Краще мокре волосся, ніж мокрі очі.

Професор теж покинув авто й за лічені секунди опинився поряд. Парасоля несподівано закрила від холодних капель.

— Пробач, Веснянко.

Я стільки років уявляла собі ті вибачення і як гордо пошлю їх на… місяць, чи з поблажливою усмішкою прийму. Зараз же фантазії покинули голову, лишилася лише втома і бажання, щоб все нарешті закінчилося.

Професор виглядав щирим. Усім своїм єством показував як прикро, що все саме так обернулося, а я раптом усвідомила, що це злить мене ще більше. Я настільки була йому до лампочки, що навіть ненависті не хотів у мене викликати, не те що кохання. Загострилися кігтики, якими чіплялася за минуле й довелося стиснути зуби, аби не вчепитися ними в професора.

— Пробачаю, — натомість слабко видавила усмішку я. — Ходімо, бо як ще запізнимось, Салімов і говорити з нами не стане!

Професор затримав мене за руку, ніби хотів щось ще сказати, а потім розтиснув пальці й тільки кивнув головою. Його уважні сині очі так пильно розглядали моє обличчя, ніби рахували веснянки.

— То між нами все добре? — все ж запитав чоловік, коли ми увійшли до корпусу.

— Так-так, не хвилюйтеся! — відповіла я.

В холі висіло дзеркало. Поправила кучерики, що вибилися з вузла й протерла заляпані окуляри, а тоді підморгнула власному відображенню. Точніше розгубленій дівчинці Ксені, що поглядала на мене з глибини очей. Вона не готова була розчинитися у минулому, а я не готова була по-справжньому відпустити її біль.