Глава 8_Продовження

Професор видавався спокійним. Попри непогоду чоловік впевнено вів авто і дивився на дорогу. Не згадав він нічого! Заспокойся, Ксеню!

— А я намагаюся не забувати, що більше не школярка... Як у вас справи, до речі? Потоваришували з колективом?

— Докторка Черненко мені дуже допомагає. Щодо інших, то склалося враження, що вони мене побоюються.

«Ха! Так і знала!» — хотілося викрикнути мені. Але тут професор кинув швидкий погляд на мої коліна і слова застрягли в горлі. Так, я сьогодні вперше за останні місяці одягнула сукню. Сама диву давалася. Боже, сподіваюся на колготках не пішла стрілка? Ніколи не вміла їх носити…

Через кілька хвилин провела ретельну діагностику кінцівок, бо погляд професора знову повернувся до моїх колін і трохи на них затримався. Ні, немає ні стрілок, ні плям, ні інших вад. Симпатичні ніжки й гарненькі колінця. То що його так тригерить?

— Ще трішки і я подумаю, що мої ноги у вас грошей позичили!

— Гхм… Пробачте.

Професор зніяковіло відвернувся, а я відчула себе дівкою в ударі. Нарешті перемога! Хай війна і програна, але маленька бійка не завадить!

Зрозуміла, що думки знову пішли не туди, коли перед очима виникла картинка, як я тримаю чоловіка за воріт піджака й перевіряю його лобом міцність асфальту. Фі, ніколи не думала, що можу бути такою кровожерливою!

— Чому корпус миру?

— Ми так його кличемо, бо то віддалений корпус де усім заправляє професор Салімов. Він так ненавидить людей, що ледь не в бійку лізе. Студенти до чортиків його бояться! Туди ми відправляємо штрафників на перевиховання, лінивців і двієчників, аби на виході отримати зразкових студентів. Тож назва “корпус миру” радше жарт для своїх.

— Ясно.

Дощ гупотів по склу й раптом виникло відчуття цілковитої ізоляції. Є тільки це авто і дві людини в ньому. Я і професор. Більше нікого в усьому світі. Боже, у мене прямо зараз розівʼється клаустрофобія!

Схоже, Артур Андієвич помітив мій стан і скинув швидкість.

— Ксеніє, вам погано? Вас нудить? Може зупинити авто?

— Ні, з чого ви взяли?

— Ну… в вашому стані…

Це він мою закоханість має на увазі?

— Ви, звісно, класний, але не до втрати свідомості!

— До чого тут це?

— А до чого моя закоханість?

— Яка ще… Ксеніє, я про вагітність! Поговорили, до речі, з батьком дитини?

Точно! Професор же бачив тест.

— Я його бачила один раз і не маю жодних контактів, тож як з ним поговорити?

— Один раз? Неочікувано. Я гадав, що батько… Гм… Скільки ще сюрпризів містить ваша мила персона?

— Моя мила персона не містить жодних сюрпризів! До речі, той один раз не мій, як і тест на вагітність. Дитина буде у моєї подруги. Сподіваюся…

От і сказала. Професор замовк і задумливо дивився у лобове скло, залите потоками води.

— Радий це чути.

Голос і справді потеплів на кілька нот. Здавалося, що напруга, яка тримала постать чоловіка прямою жердиною, покинула тіло і його плечі розслабилися.

— Справді? Чому?

Чоловік потягнув за воріт сорочки й прочистив горло.

— Бо я ніколи не вважав вас вітряною особою, а після тесту склалося враження, що я щось недогледів. Спочатку один чоловік, зізнання у коханні, потім вагітність ще від когось “на одну ніч”. Це на вас не схоже, Ксеніє.

— Ну ми надто мало знайомі, аби визначати що схоже, а що ні, — пробурмотіла я.

Передчуття нашіптувало на вушко дурниці, і ті бігли по тілу холодними мурахами. “Він тебе не памʼятає! Ні-ні-ні… Все добре! Розслабся.” — вмовляла я себе.

— Справді?

Він таки на щось натякає?

— А ні?

— Ми можемо і далі грати у цю гру, якщо вам так більше подобається, аспірантко Ксеніє.

О боже! Боже, боже, боже! Чиясь невидима рука пролізла крізь ребра й вхопила за затиснене в грудній клітці серце. Хвилювання запалило кров й погнало її венами, через що пульс підскочив.

Я змовчала, бо слова погубилися в глибині синіх очей, що кинули швидкий погляд на моє обличчя.

— То тепер будемо грати у мовчанку?

Почувала себе повною дурепою. Конспіраторка хрінова… Коли все пішло не так? Як? Чому? Мабуть, ще з того першого уроку у школі в девʼятому класі, коли фізик вперше увійшов до кабінету. Тоді моє серце вирвалося на волю й побігло, нещасне, по колючкам до чоловіка, та десь звернуло не туди.

— Ви мене пригадали?

— Одразу, як тільки побачив.

Хм… Тоді він упізнав мене при зіткненні в коридорі?

— Вибачте ще раз, що полила ваші черевики узваром. Ну, хай ростуть великі…

Що за дурниці я мелю? А що ще сказати?

Професор не відповів. Здавалося, його ситуація геть не напружувала, а мене так скоцюрбило, що й нутрощі в тілі зі своїх місць посунулися. Відчуття було саме таким.

Я натиснула кнопку на магнітофоні й салоном попливла легка приємна інструментальна музика. Натягнула сукню на коліна й теж замовкла. Хоч як не хотіла повертатися у минуле, та крило ним так, що спогадами ледь не захлеснулася.

Пальці затремтіли, як у давні часи, варто було фізику опинитися поряд. На контрольній у десятому класі, коли чоловік нахилився, аби покласти на парту листочок з завданнями, я так затримала подих, що позеленіла від зусиль не зомліти. Вчитель попросив однокласницю допомогти мені відвідати туалет. Боже, як було соромно… Прямо як і зараз.

— Видихай, Веснянко.

От і прізвисько шкільне згадалося. Тепер точно ніяких помилок! Професор мене памʼятає.

— Чому раніше не сказали?

— Я хотів, та ти так удавала незнайомку, що вирішив тебе підтримати у цьому бажанні.

— І чому ж передумали? — капець, це у мене такий тихий писклявий голосок?

— Через твоє зізнання у коханні.

Ми що, на ринзі? Удари нижче пояса один за одним! А я тільки пораділа маленькій перемозі. Невже доведеться програти ще одну війну?

— Яке саме? — трохи істерично випалила я.

Так, хай знає, що і я памʼятаю! Навіть більше, ніж хотілося б.