Веснянка для професора

Глава 8. Що береже памʼять?

Я кидалася із крайнощів у крайнощі. Чи підловити професора в університеті й на весь коридор повідомити, що дитина не моя? Чи ліпше вдавати холодну байдужість й підкладати подушечки під сукню? А що, був би гарний жарт!

Вирішила залишити все як є. Якщо буде нагода випадково згадаю, що тестів на вагітність не роблю, бо ж для цього треба мати причину, а всі мої причини вже мохом поросли… Ну, може підберу інші слова, але суть зрозуміла. Та навмисне зустрічі з професором не шукатиму! Крапка!

Як швидко множаться ті крапки… Там, де тільки но була однісінька цяточка, їх стало три. І моя впевненість підвисла до стелі ногами догори. А виною всьому тато. Цілий тиждень я не бачила професора Потоцького навіть випадково, а тато зіпсував усю малину, натиснувши черевиком, тобто авторитетом.

Ректор покликав до себе після обіду.

— Привіт, Ксеніє! В мене до тебе прохання.

Одразу ж насторожилася. Якщо тато звертається офіційним імʼям, чекай біди!

— Не знаю в чому справа, але то Богдан винен!

Не даремно ж всесвіт дарує нам молодшеньких у сімʼї, чи не так?

— Я з ним суворо поговорю! А тепер до справи. Професору Потоцькому треба відвідати корпус миру. Йому потрібен супровід. Оскільки сесія вже скінчилася, можеш зʼїздити з ним сьогодні після другої? Йому до професора Салімова.

Я подумки застогнала.

— А аспіранти з кафедри фізики? — жалюгідно пробурмотіла.

— Ти знаєш той корпус в рази краще за будь-кого. І з Салімовим у тебе є контакт.

Тато знову виглядав дуже втомленим. Кінець першого семестру, як-не-як.

— Добре…

А що, гірше вже не буде, хіба ні?

Виявляється, я розкрила не весь свій потенціал і є куди гірше. Ми мали виїжджати о пів на третю на машині професора, та навала першокурсників підловила мене в коридорі й завалила запитаннями. З університету вийшла о третій.

Професор стояв біля великого чорного авто й хмуро поглядав на годинник. Його горда міцна постать видалася мені скелею, об яку розбилися усі мої дитячі мрії. Недоречно так про це згадала, та він був таким і у той бісів день, коли викинув до смітника моє подерте на шмаття серце! Так само холодно й неприступно поглядав, змушуючи почуватися дурепою.

Замість вітання кивок головою, замість ввічливості німе роздратування, замість посмішки застигла маска на обличчі. Цікаво, а що в професора замість серця?

Я обійшла авто і стала з іншого боку. Відчула себе впевненіше тож не побоялася глянути на фізика. Мовчанка затягнулася.

— Намагаєтеся прочитати мої думки? — запитав підозріло він.

— Ні, що ви! Я б не хотіла бачити, як подумки мені скручують голову.

Я це в голос сказала? Упс!

— Краще вже подумки, чи не так?

— Та мабуть. В мене занадто бліда шкіра. Червоні сліди на шиї мені не пасуватимуть.

Я не зовсім вірила, що саме це й сказала. Раніше поряд з професором і слова видавити не могла, а зараз кидалася дурницями на право й на ліво. Все ж вісім років пішли мені на користь!

Фізик змовчав й рушив на мене. Невже збирається перевірити гіпотезу про сліди? Я занадто молода, аби вмирати! На мені хоч гарна білизна? Не хочу, аби в морзі обговорювали те, як негарно підібраний верх до низу…

Професор просто посунув мене вбік і відчинив дверцята.

— Сідайте, аспірантко Ксеніє.

Я послухалася. Спочатку пристебнулася і потім оглянула авто. Світлий шкіряний салон був доглянутим і чистим. Авто приємно пахло свіжим чоловічим парфумом і хвоєю. На мить закрила очі й одразу уявилося, що я у лісі. Лише співу пташок не вистачало.

Почав потроху накрапати дощ. Він повз по лобовому склу, коли професор сів на водійське місце.

— Давно водите? — запитала, аби перебити гучний стукіт серця.

А раптом професор почує й зрозуміє як сильно мене схвилювала поїздка з ним в одному авто? Тут я загадала, що ніби як зізналася чоловіку в почуттях, тож для нього не буде нічого дивного. А мене за шию схопила задуха. Я ж думала, що після тієї нісенітниці, яку наплела йому на кафедрі, ми не будемо бачитися, тікаючи від ніяковості! А тепер ми проведемо разом кілька годин.

— З вісімнадцяти років.

— Ого!

— Що, це було надто давно? Видаюся вам старим?

— Різниця між нами усього шість років. Це не так і багато.

— Точно. Весь час забуваю, що ви вже не школярка!

Пульс підскочив, ніби я покотилася з височезної гірки, а знизу крутий схил. Чому саме школярка? Нащо згадав про школу? Він памʼятає?

 

Згадав таки наш професор Ксеню) Як вам продовження? Поділетися зі мною своїми думками щодо цих двох? Якщо вам не важко, поставте сердечко книзі, бо вона дуже потребує вашої підтримки)




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше