Глава 6. Сказати, аби змовчати

Актовий був переповнений. Здавалося б, що цікавого у змаганнях фізиків заради якоїсь там тематичної конференції? Проте подивитися на дійство прийшов ледь не весь університет. Викладацький штат так точно був присутній поголовно. І це не через бажання підтримати у студентах жагу до змагань. Ректор наказав бути всім. Для Володимира Валентиновича конференція у Швеції мала величезне значення, адже обличчя універу в усій красі на міжнародному рівні аби хто представляти не може!

Студенти фізики відсіювалися один за одним. То відповідь на запитання радше підійшла б для шкільної вікторини, то розвʼязок задачки замість нескінченності чомусь обернувся сльозами, то реактиви при змішуванні не випарувалися ефектною парою, а пропалили діру у столі. А коли один з другокурсників мав показати на чудернацькому апараті дива електричного струму, на мить скрізь погасло світло.

Тоді все й сталося. Я боюся темряви. Навіть сплю з нічником. І доки розумніші представники людської раси полізли до кишень по телефони, я чомусь вирішила, що найкращим буде побігти прямо й дістатися коридору, де вікна не зашторювали, аби експеримент виглядав ефектніше. На дворі зимового вечора й так царювала непроглядна темрява, нащо взагалі було чіпати ті штори?

Я сиділа на крайньому стільчику, тож скочила на ноги й встигла навіть зробити з десяток поспішних кроків, як наткнулася на перешкоду. Від зіткнення ледь не відправилася протирати сідницями підлогу, та міцні руки стиснулися на спині.

Я відчувала, як пощипує у носі від болю і як ниє чоло. Дезорієнтована не одразу зрозуміла, що відбулося. А тоді відчула аромат парфуму, що забринів знайомими нотками у грудях. Хвилювання пробіглося мурахами по тілу й вчепилося в живіт, який одразу ж відгукнувся спазмом.

— Усе гаразд?

О ні… Ні-ні-ні! Чому знову він? Усе ж було так добре! Я й думати про нього забула (звичайно ні, але мені б хотілося).

— Так.

На більше мене не вистачило. Хотілося втекти якнайдалі, та ноги приросли до підлоги, а чужі руки так і не покидали талії.

Хтось збоку заметушився, і ті руки притягнули мене ще ближче до гарячого тіла професора. Аби захистити від нових травм, звичайно, але дурному серденьку до того діла не було. Воно билося в грудну клітку. Воно волало: “Я тут!”.

Очі, що трохи звикли до темряви, почали помічати сотні вогників від телефонів. Багато людей теж попіднімалися зі своїх місць. Хтось лаявся, хтось бурмотів під ніс невдоволені репліки, а хтось посвистував і реготав.

— Можливо відпустите?

— Я?

— Ви.

Це я мала ставити подібні питання! Бо то ж руки професора лежали на моїй талії! А потім до мене дійшло, що їх більше там нема, і то все-таки я тримаюся за чоловіка, міцно вчепившись пальцями в його сорочку.

— Можливо…

Відчепила пальці й залилася румʼянцем аж до коренів волосся. Добре, що темно і професор того не побачить!

Раптом увімкнулося світло. Який жах! Сині очі чоловіка поряд так уважно розглядали моє обличчя, що хотілося провалитися крізь землю аж до самого пекла. Я ж надіялася втекти раніше, і що фізик цього разу не матиме й шансу мене упізнати! Було б прикро, аби він вкотре цим шансом знехтував…

— Не помічав раніше, що у вас веснянки.

Мені ж почулося? Бо яке професору діло до моїх веснянок? Чи це просто ввічлива фраза людині, з якою нема про що говорити?

— Так, у людей таке буває. Це генетичні особливості пігментації шкіри через надмірне вироблення меланіну. Взимку веснянки трохи бліднуть, тож не дивно, що раніше ви їх не помічали. — Як і мене, хотілося додати, та змовчала.

— Буду знати.

Треба б відійти від професора, повернутися на своє місце й нагадати серцю, що воно байдуже до чоловіка, тож не треба гарцювати на кістках мого давнього кохання, та я встигла лише розвернутися, як фізик покликав назад:

— Ксеніє?

Було б не ввічливо просто піти, так? Особливо враховуючи, що чоловік врятував мене від ганебного падіння.

— Так?

— Ви від мене ховаєтесь?

— Що?

О ні! Зрадливий румʼянець знову виповз на сцену, ніби весь цей час лише й чекав за кулісами, коли ж це Ксеня знову зганьбиться.

— Я помітив, що ви уникаєте мене. Навіть кілька разів бачив, як ви повертаєтеся в іншу сторону в коридорі, чи заскакуєте в першу ліпшу авдиторію. Я вас чимось образив?

Як же складно тримати себе в руках, коли душа вже зайняла низький старт, аби дременути поміж рядами сидінь. Ото буде класно, як замість гарних манер дорослої дівулі покажу професору дупцю… І чому я стаю тією малою школяркою, варто фізику опинитися поряд? Може й справді гештальт піддуває? Треба закрити цю бездонну діру в серці з синіми очима!

— Ні. Ви мені просто неприємні, ото й усе.

Це я сказала? Боже… Не хотіла видаватися дурепою, а  що тепер? Гірше буде просто без пояснень піти. Що я і зробила.

Аріша міцно взяла мене за руку, коли я повернулася на місце.

— Куди ти так дременула, Ксеню? Я не встигла й руку до тебе простягнути, знала ж, що боїшся темряви.

— Виявляється, Арі, не так страшна темрява, як привиди, на яких в ній можна наткнутися.

— Які ще привиди?

— Привиди минулого…

Відбір студентів продовжився. Попри нестримне бажання піти геть я примушувала себе сидіти й високо тримати голову. Що скаже тато, якщо я піду посеред відбору?

Під кінець мало лишитися двоє студентів, та три гордих постаті не здавали позицій. Назар, четвертокурсник, до чортиків розумний студент, Макар, третьокурсник, який за роки навчання завчив ледь не всю літературу в університетській бібліотеці, й Маша, третьокурсниця, наша геніальна зірочка.

Маші тільки но виповнилося вісімнадцять, та вона здобувала вже другу освіту. Програму філологів дівчина проковтнула за рік, а до того випустилася з одинадцятого класу у чотирнадцять. Гадаю, на факультеті фізиків Маша теж могла б довго не затримуватися, та її все ж затримала цікавість до студентського життя.