Глава 5. Злі вітри

Цілий день вдавалося не думати про професора! Хто молодець? Я молодець! А якщо бути точною, до запаморочення заклопотаний молодець! Бо ж половина часу пішла на пари, а іншу половину була змушена побігати між поверхами й позбирати підписи, бо ж скоро перевірка! А у нас печатки не в сейфі, документи по першому курсу поплуталися з другим, а на користування компʼютером має бути офіційний дозвіл. Кінець року, щоб його! Та гріло знання, що врешті позбулася минулого з синіми очима, бо ж думки про професора не переслідували більше мою втомлену душу.

Я майже повірила в прихильність долі, а тоді на виході з універу наткнулася на колишнього вчителя. Біль вдарив у груди, а горлянку здавали німі сльози.

Намагалася переконати себе, що то ПМС. Гормони скачуть, як блохи по собаці. Зараз би якийсь сльозливий фільм і гарно поплакати з чашкою чаю в одній руці й шоколадкою в іншій. Так, то все ПМС!

Льодяний вітер тріпав волосся, а минуле тріпало серце. Його не вмовиш дурнею про гормони. Холод кусав за пальці, що тримали нещасний термос, тепер уже з чаєм з листям ромашки, й мені відчайдушно захотілося спуститися зі сходів і долити залишки на цього бовдура, чи то пак професора, який двічі мене не впізнав, а зараз стояв біля входу до універу поряд з високою білявкою.

Я бачила її обличчя, то ж добре розуміла хто вона така. Саме на цій жінці фізик збирався тоді одружитися. Саме її ніжно обіймав, доки моє серце валялося у його ніг. Білявка тут, тож досі разом? Мабуть, і діти є…

Треба просто пройти мимо цієї парочки! Залишити позаду професора, його дружину, а також безнадійне кохання малої дівчинки, яке сховалося десь глибоко у серці й відмовлялося добровільно покидати темні закутки моєї душі.

Професор і не глянув на мене. Як і тоді, на дзвінку, коли поряд була його довгонога білява подружка. Невже нічого не змінилося за стільки років? Як не для них, то хоча б для мене? Хай там хоч нових людей роблять біля дверей, мені то що?

— Побудете удвох на цих вихідних, добре? Мене не буде в місті.

— Добре. Я подбаю про нього. Вже встиг забити холодильник його улюбленими ласощами.

Отже, діти все ж є.  Пригадалися слова Аріші про зваблення професора. Хай я не сприймала їх серйозно, та зараз подібні думки здавалися ще більш безглуздими. Закрити один гештальт, аби розбити сімʼю і створити новий? Ні, дякую! Яка ж я була дурна, що взагалі пустила подібні думки до голови. А може й до серця?

Боже, як же болить! Здавалося, що ще трохи, і знудить. Треба поспішити до Аріші! В подруги сьогодні пар не було, тож мала бути вдома. Її вічний оптимізм дасть раду цій навалі неприємностей. Арі скрутить з чорної смуги собачку й подарує мені, підвішену до стелі на ниточці. Ще й обмотає ту ниточку довкола… Хм… І знову я лізу до професора у штани…

Арі вдома приготувала вечерю й займалася йогою на килимку біля телевізора.

— Печеня в духовці, але спочатку попотряс! Скинемо трохи калорій до того, як набрати нових. Агась?

Я була втомлена, розгублена і трохи зла, а тому мовчки обійняла подругу й відчула, як цей день і пережитий стрес тонуть в теплих обіймах близької людини.

— Розкажи, про свій день, — тихенько попросила я.

— Звісно, люба. Я купила смачнючих пончиків у Єгора на кутку, дістала номер мобільного його нового симпотного помічника, потім пошила комплектик білизни на замовлення з інстаграму, а тоді приготувала вечерю. День минув швидко, але це нормально, якщо враховувати, що почався він о дванадцятій. А ти, Ксеню? Як минув твій день?

Я коротко переповіла сьогоднішні події, акцентуючи на ароматі квітів для Жені, а не на переживаннях, щодо професора.

— Тепер по всій кафедрі запах хризантем. А у Женьки реально алергія, бо ж пчихала щохвилини, а потім утекла додому, помітивши букет. Довелося залишок дня сидіти з відчиненим вікном, аби хоч трохи провітрилося. Тепер в нас холодно, як у склепі…

— Супер! Лишилося повісити табличку на двері для студентів, що тут похоронять їхнє світле майбутнє. Ахаха! Моїх не помішало б трішки полякати, бо весь час качають права. Які права у студентів? Ми про таке у свій час і думати не мріяли!

Подруга перемістилася на кухню й зробила нам по маргариті. Вона без утоми розповідала смішні історії, і це справді допомогло. Арі завжди була такою. Як не могла знайти рішення проблеми, просто ігнорувала її, аж доки та не переставала існувати.

— Скоро й Адріан приїде! Скучила за ним скажено. Ти не проти, якщо він ночуватиме у нас на дивані?

Я лиш мовчки усміхнулася й хитнула головою. Молодший брат Аріші був своїм в доску хлопцем і не викликав дискомфорту, навіть коли ночував в нашій кімнатці в гуртожитку, в якій ще окрім нас було четверо дівчат.

Вночі ніяк не могла заснути. Все бачила перед очима інші очі. Синя безодня у них лякала, обіцяючи навіки загубити моє серденько у холодній порожнечі чужої байдужості. Невже перше нерозділене кохання так і переслідуватиме мене? Роздратування ножем засіло у грудях. Чи може те кохання давно зотліло й тече по венам чорною ненавистю?

Наступного дня я не витримала й сама потягнула Арішу до клубу. Потреба розвіятися застрягла грудкою у горлі.

Музика була настільки гучною, що за нею не чула власних думок. Мене цілком влаштовувало. Арі дістала нам безкоштовні коктейлі, позагрававши до бармена. Її цікава зовнішність приваблювала чоловіків. Вона була до біса красивою мулаткою з глибочезними чорними очима, а симпатичні кучерики робили її образ не лише сексуальним, а й доволі милим.

За нею мене й не дуже помічали. Навіть попри чорну сукню, макіяж й розпущене волосся. Та я не дуже сумувала, бо ж бути помітною ніколи й не любила.

За годину ми вже сиділи за столиком з двома симпатичними парубками. Світленького звали Родіоном і він не міг відліпити від Арі зачарованого погляду. Темненький відрекомендувався Стасом. Він чомусь не відривав погляду від мене. А точніше, від мого декольте.

А може ну його? Для чого й справді берегти вірність привидам минулого, коли ті привиди спокійно обіймають вечорами іншу й для іншої бережуть теплим ліжко? Тоді як моє ліжко залишається холодним? Хай не заплановано і підсвідомо, та я завжди порівнювала інших чоловіків з фізиком, і вони завжди програвали. Досить!