Глава 4. Невеличка екскурсія в минуле

Зуб звечора почав нити. Геть трішки, та всерівно неприємно. Ніби його підточував червʼячок сумніву. Я ж не могла сприйняти слова Аріші серйозно? Чи могла? Ну ні!!! Минулого тижня вона радила мені солоний сир з варенням! Хіба це не доказ, що сім раз подумай і один раз поведись на поради подруги?

Зранку хотіла натягнути симпатичну сукню, розпустити волосся й підфарбувати очі, та потім глянула за вікно й помітила там сиру холодну сірість. Майже таку ж, з якою професор подивиться на мене, вдягни я хоч костюм єдинорога!

Я відклала сукню й дістала з шафи брюки. І ногам тепло буде, й на пари згодиться! Дістало, що студентики часто приймають за свою.

Мені хотілося танцювати від холоду. Сама винна, що прийшла раніше й тепер мусила чекати професора біля входу в університет. Могла б зайти до будівлі, та холод тримав думки тверезими, тож залишалася стояти.

Я сильна й незалежна жінка! Фізик же лише частина минулого дівчинки, що досі в мені живе. Але ми з нею домовимось!

Артур Андрійович йшов впевненим стрімким кроком й майже не дивився по сторонам. Завжди так ходив. А я завжди залипала на ньому. Як от зараз. Схаменися, Ксеню! Відвернися, доки він не помітив, як ти випалюєш діру в його тілі!

Та не встигла я дати собі морального копняка, як чоловік глянув мені в очі, і вже не відпускав погляду. Магніт на ньому, чи що? Тільки де заховав? Невже у штанях? От чому не схотів знімати!

Доки дурниці лізли в голову нагадувала собі, що треба б не забувати дихати. Знову почувалася як у школі: зніяковіння вхопило за язика, долоні спітніли, а щоки залив румʼянець. До мого рудого волосся ніколи не йшов румʼянець. Молодший брат Богдан завжди казав, що я схожа на скажений помідор.

Божечки, як же він близько! Професор кивнув, коли підійшов. Я вже відкрила рота, аби випалити відрепетируване вітання, як чоловік ковзнув поглядом мені за спину і пройшов мимо. Я приросла ногами до землі з тим відкритим ротом.

Автоматично обернулася професору вслід. Чоловік зупинився поряд з дверима й глянув на наручний годинник. Когось чекає. Мене?

— Пробачте… — привернула до себе увагу.

Почувалася знехтуваною. Так безглуздо, але нічого зробити не могла. Він не знав, хто мав його тут чекати, то й ображатися нічого. Так?

— Пробачаю.

Он бачте, пробачає він! Професор дратував не на жарт. А я все ж вліпила собі морального копняка. Ти більше не та дівчинка, Ксеню! Ти аспірант на кафедрі інформаційних технологій! Ти професіонал! І тебе… попросив татко. Останній аргумент спрацював.

— Красно дякую! Мене попросили зустріти вас і показати університет.

— Справді? А хіба це доручили студентці? Я думав, що мене введе в курс справ хтось з аспірантів чи викладачів.

Мову відібрало. Так і хотілося ляпнути, що думати, то не його, але втримала себе в руках. В грудях вкотре кольнуло. Шипи, що вчора попускали корені, підросли й боляче впʼялися в мʼякі тканини. Він мене не впізнав… Знову… Я ж лише вчора представилася. Як міг так швидко забути? Стер із памʼяті, як і узвар з черевиків?

— Мене звуть Ксенія, і я аспірантка. Саме мене попросили вам допомогти.

Виділила останнє слово. Якщо цьому набундюченому індику не треба, то й мені не треба! Хіба не так?

Чоловік мовчки роздивлявся моє обличчя. Синій погляд прискіпливо обмацував кожен сантиметр, від чого зашарілася ще більше.

— Пробачте, Ксеніє! Ви молодо виглядаєте, як для аспірантки.

Ніби й перепросив, а ніби й залишив у сумнівах. Чи, бува, не мав на увазі некомпетентність через вік?

— Прийму за комплімент. Ходімо?

Йти поряд з професором було бентежно й дивно. Я говорила без упину про все довкола. Добре, що знала про універ все на світі, бо ж ще змалку гуляла його коридорами, приїжджаючи сюди з батьками. Не збилась ні зі слова, ні з кроку, а тому почувалася трішки краще.

Я потайки вивчала професора й підмічала зміни, які внесли роки в його міміку, жести й голос. Це був ніби й наш учитель фізики, а й ніби зовсім незнайомий чоловік. Через це відкриття почувалася ще більш дивно. Давня образа тепер видавалася недоречним спогадом, що досі муляв у грудях. Вирвати б з корінням, та як?

Пригадалися слова Аріші. Вона б не стала сумніватися. Вдовольнила б своє его, закрила гештальт і відпустила б ситуацію. А я, що зроблю я?

— А тут зал для нарад. Якісь невеличкі конференції теж проводяться тут, якщо не треба бронювати актовий. Ходімо тепер на вашу кафедру? Вона у лівому крилі.

Доки я це говорила, дивилася виключно на двері залу. Відчувала погляд професора на обличчі, а тому не могла прямо глянути у відповідь. Не була готова. Очі в очі – той рівень близькості, якого уникала. Навіть те, що інколи пальто професора доторкалося до ноги чи руки, не здавалося настільки інтимним.

— Це була ти, так?

Від несподіванки пересохло у роті. Паніка засіла гірким клубочком в горлянці й мені захотілося терміново випити. Бажано з тієї чарівної чорної пляшечки Аріші.

Він згадав? О ні… Певно зневажав мене тоді, вважав малолітньою закоханою дурепою, а тепер нізащо не побачить в мені жінки, якою стала!

— Вчора у коридорі. Ти облила мене узваром.

— Ви…

— Що?

— Ми на ти не переходили.

Ну раз не впізнав, то можна й увімкнути режим борзої! Врешті, я не дівчинка на побігеньках, а аспірантка. Хоч для багатьох це одне і те ж…

— То давай перейдемо.

Мені здалося, що я десь на хвильку випала з матриці, а коли підʼєдналася все перевернулося з ніг на голову.

— Думаю, це зайве.

— Добре, зрозумів. То це були ви, аспірантко Ксеніє?

— Можливо.

Хотіла ступити крок в сторону кафедри фізики, та рука професора несподівано виринула прямо перед носом й загородила прохід. Артур Андрійович сперся на двері й тиснув на мої нерви, не так вагою міцного тіла, як тяжкою аурою. Запах чоловіка солодким терпким маревом пробрався до легень. Що за парфуми, може й собі такі купити? Це ж через них памороки вдарили по голові?