Глава 3. Про перше кохання

Аріша чекала в кафешці поблизу універу. Тут завжди пахло випічкою і свіжозвареною кавою. А ще тут були найсмачніші мафіни на районі. Хіба могли ми пройти мимо?

Подруга сиділа за нашим столиком в куточку біля віконця. Сумно принюхувалася до запашних ароматів кави й потягувала узвар з термоса через соломинку.

— Боже, навіть чаю не попити через той дурнуватий кофеїн! І шоколадні мафіни в прольоті. Про що я тільки думала, нашкрябавши про це на тій карточці?

— Ти була така пʼяна, що жодна твереза думка не мала й шансу пробитися у свідомість.

Подруга хитро усміхнулася й знову сьорбнула з трубочки.

— Ну нічого. Вже четвер. Ще кілька днів і па-па дивні напої в термосі. Присягаюся, у вчорашньому плавали чиїсь какульки!

— То було запарене насіння льону й чіа.

— Так, і я запарилась виколупувати його з зубів!

Аріша дістала з маленької сумочки чорну пляшечку і линула щось до термоса. Розмішала соломинкою напій і до мого носа дістався запах лікеру.

— Фу, збоченка, — прокоментувала я, хоча не могла не посміхнутися подрузі, коли вона змовницьки підморгнула.

— Ще й яка. Ямііі… Так значно смачніше! Поки нам несуть пиріг розповідай.

Ми з Арішею були дуже близькими. Я знала усі тисячу відтінків її блисків для губ, і що вона завжди купує новий після закінчення чергових стосунків, а вона знала навіть колір моїх шмарклів під час простуди. Куди вже ближче?

Але про фізика я розповіла коротко і без подробиць, коли розмова якось зайшла про перше кохання. Так, було, але давно забулося! Хоча, радше б дуже хотілося, аби забулося.

— Я навіть і не знаю, чи хочу ворушити старе…

Знизала плечима й спробувала, як завжди, натягнути посмішку. От тільки та посмішка посипалася, варто було Аріші пильніше глянути в очі.

— Ти знаєш, я не наполягатиму, та по тобі добряче помітно, як те “старе” шле вітаннячко. Хоча, не таке уже й старе. Скільки йому, за тридцять?

— Тридцять два.

Я й без татового нагадування добре памʼятала вік професора. Так добре, що радше б забула про власний.

— А якого кольору у нього очі?

— Синього.

— Знаєш, воруши, не воруши, а воно саме ворушиться, люба! — Аріша ткнула пальчиком в мої груди. — Отам ворушиться і дуже навіть помітно.

Це починало лякати. Може й справді краще виговоритися?

— Ну слухай. Я зустріла фізика сьогодні в коридорі. Випадково пролила узвар на його черевики. Трохи навіть потрапило на штани. Я перепросила, хотіла запропонувати допомогу, а потім підняла очі… Боже, я не була готова!

Тілом знову побігли мурахи, як пригадала ті сині очі. Серце теж рвонуло за ними вслід. Куди ж ви несетесь, дурні?

— Потоцький тут вже два тижні як. І ти вперше його побачила?

— Ну я не звертала уваги! Ти ж знаєш… Стаття ця. Було геть не до нового професора. Бачила його мимохідь, та й усе. Тим більше вісім років минуло. Він лише звіддаля нагадує того хлопця, який прийшов викладати до нас у школу.

— Ага-ага. І що? Він тебе, кажеш, не впізнав?

Я поникла. Відчула, як за плечі обіймає відчай і пхає свої холодні лапи до горла. Так, що й подих перехопило.

— Зовсім, — ледь вичавила з себе.

Ото буде смішно, якщо прямо тут і розревусь… Та що таке? Це геть на мене не схоже!

— Ксеню, це геть на тебе не схоже! Через якогось хлопа вішати носа? Хай навіть до біса сексуального!

— Я й сама знаю.

Аріша протягнула мені свій термос. Я підвисла на секундочку, та все ж узяла його до рук. Відпила трішки й відчула як гаряча пряна рідина пощипує у роті. Хм, якби не знала, що то узвар з лікером, можна було б зробити й більший ковток.

— То що у вас було в школі?

Спогади лавиною накрили з головою. Недоречне хвилювання на уроках, боязка симпатія, вічна розгубленість. А ще руки, притиснуті до червоних щік, коли всередині все пекло і плавилося, а душа не знаходила місця в тілі під прискіпливим синім поглядом.

— Нічого не було. Та я б хотіла… Ну, знаєш? Артур Андрійович прийшов до нас викладати одразу після універу. Я тоді була в девʼятому класі. Мені лише виповнилося шістнадцять, почали цікавити хлопці, а дівчата, як на зло, через одну ходили заціловані. І тут він! Двадцятидвохрічний парубок за викладацьким столом. Я закохалася одразу, як і половина школи. Навіть сопливі пʼятикашки бігали заглядати до нього у клас на перерві й хихотіли, наче пришелепкуваті. Та він нікого з нас не помічав. І мене теж. Спочатку… краще б так і було!

— То що сталося?

— Ну я берегла кохання до нього довгих два роки. Чесно, тоді це здавалося вічністю! І якби інші дівчата були менш закохані, то це б впадало в око, а так ходила собі ним зачарована й викликала у вчителя хіба що роздратування, коли не могла відповісти на уроці, а фізик думав, що знову не вивчила домашку. Ну от в одинадцятому класі було святкування до дня закоханих. Школа майоріла серцями всіх відтінків червоного, а подружки ходили ще більш заціловані, ніж зазвичай. І я наважилася. Всю ніч вирізала й клеїла гарну валентинку. Разів сто переписала зізнання у коханні… Уявляєш? А коли поклала листівку на викладацький стіл два рази підходила, аби її забрати. Краще б так і зробила…

— Ти що, підписала листівку власним імʼям? І він потім виписав тобі догану?

— Ні, гірше…

— Гірше?

Подруга навіть про свій лікер забула, що траплялося рідко.

— Продзвенів дзвінок. Артур Андрійович зайшов до класу й одразу помітив причину моєї безсонної ночі. А потім…

— Що? Що він зробив?

— Викинув валентинку в смітник.

Аріша зависла. Як і серденько в грудях. Я пригадувала відчай, що палив мене живцем в той момент, а воно, мабуть, роздумувало чи варто так старатися, якщо його от-от вкотре розібʼють.

— Просто взяв і викинув?

— Не просто. Перед тим порвав на дрібні шматочки... Він навіть не глянув на те нещасне зізнання, яке всю ніч писала. Не спробував дізнатися від кого листівка. Просто взяв до рук і спаплюжив, а тоді кинув до смітника. Та найгірше те, що коли Артур Андрійович підвів погляд, то поцілив точно мені в очі. Ні на кого більше не дивився, бо знав. Він знав… Йому навіть читати не треба було аби зрозуміти, від кого валентинка! Такою жалюгідною я ще не почувалася. Він тоді не клаптик паперу на шматки розірвав, а моє серце.