Глава 2. Та за що?

Пара у третьокурсників пройшла спокійно. Перед нею випила таблетку від головного болю, роздала лабораторні й сиділа тихенько за своїм столом.

Намагалася будь-що удавати, що все супер, але у грудях паростки образи вже глибоко попускали корені. Розчарування від зустрічі текло венами й труїло кров. Не те щоб я очікувала чогось іншого через стільки років, але краще б взагалі не бачила тих очей…

Викинь з голови, Ксеню! Просто зітри його з памʼяті, як час стер навіть згадку про тебе з його життя.

Ми навіть не в одному корпусі, не на одній кафедрі, тож бачитиму чоловіка лише зрідка й то лише якщо не поталанить. Як от сьогодні. Що він взагалі робив у нашому крилі?

Попри вмовляння перед очима все одно були очі нового професора, як вічна згадка. Моє перше кохання обернулося найбільшим розчаруванням і болем. Виявляється, той біль досі кроїть мені серце…

Пари добігали кінця й пора б уже збиратися на зустріч з Арішою, та від думки, що коридорами ходить Потоцький, дрижаки бігали тілом, тож спочатку завернула в закуток на кафедрі, де стояла раковина на імпровізованій кухоньці.

Плюхнула в обличчя водою й піймала погляд Жені в дзеркалі.  Ця дівчина, за якою бігав мій молодший брат, хоч вони обоє вдавали що це не так, ніколи не лізла не у свої справи. От і зараз не ставила зайвих питань, але глянула впевнено в очі, показуючи, що помітила мій стан.

— Тебе до ректора викликають.

— Ага. Дякую.

Я кивнула й вичавила з себе посмішку. Хай там як, та я завжди намагалася бути з усіма привітною й тримати життя під контролем. Тож вмилася ще раз холодною водою й посміхнулася тепер вже своєму відображенню.

Це тимчасово. Все тимчасово. І цей стан розгубленості й жалю за минулим також. Бо мене чекає моє сьогодні і я не можу його зіпсувати через колишні прикрощі в школі! Хай навіть і розбите серце. Додам кілька латок скотчу поверх рубців, натягну посмішку і гордо піду вперед, як завжди й робила!

Постукала та не почула відповіді. Секретарка Люда відійшла, тож я закрила за собою двері й прошмигнула крізь порожній стіл.

Ректора не було в універі два тижні. Їздив до іншої країни на якийсь супер-пупер важливий зʼїзд. І хоч я вже доросла дівчинка, та скучила так, що захотілося скрутитися клубочком на його колінах.

Ректору було лише пʼятдесят чотири, а волосся вже геть посивіло. Хоча в купі з живими сірими очима й підтягнутою спортивною статурою це виглядало дуже гармонійно.

— Я скучив, — мовив чоловік, пильно вдивляючись в очі.

І голос у нього найрідніший. 

Я озирнулася. Поблизу нікого не було, а тому обійшла стіл і повисла на Володимирі Валентиновичі. Міцна рука обвила мої плечі, інша погладила волосся.

— Я теж, тату.

В університеті мало хто знав, що ми з Богданом діти ректора. Ми з братом самі так вирішили, бо ж хотіли досягти чогось у житті без тіні татового імені.

— В тебе все добре? Захворіла?

— Ні, просто втомилася. Та ти будеш радий знати, що Горденко нарешті прийняв статтю.

Татова посмішка випромінювала тепло, як і його обійми. Востаннє притулилася до міцних грудей і відійшла. Будь-якої миті міг хтось зайти.

— А Богдан?

— У нього сьогодні виступ КВК на якихось зборах. Але я йому казала про твій приїзд, тож ми увечері заскочимо.

Тато сів за стіл і біла сорочка обтягнула широкі плечі. Аріша вічно сміялася, що з таким еталоном чоловіка перед очима я ніколи не знайду собі гідного хлопця. В чомусь вона права.

— Добре. А тепер до справи. Я тебе не просто так викликав, Ксеніє. Ти вже бачила нового професора фізики?

О ні… Ні-ні-ні! Тато б просто так про нього не заговорив. Ледь втрималася, аби не заперечити його наступні слова. Подумки вже скочила на ноги й в істериці бігла коридором, та дупцею все ж всиділа на стільчику, бо зараз зі мною не тато говорив, а ректор. Відчула це по діловому тону розмови. Змогла лише кивнути головою у відповідь.

— Чудово. З завтрашнього дня він під твоєю опікою. Конференція у Швеції вже за три місяці, він і два студенти представлятимуть наш університет, тож Потоцькому треба швидше адаптуватися. Покажеш йому тут усе. З лабораторією його познайомить професорка Черненко.

— Володимире Валентиновичу, чи не краще було б дати це завдання аспіранту з кафедри фізики?

Ніби розважливо запитала, хоча так і кортіло заскиглити «Ну чому я?».

— Відбір студентів для конференції вже за два тижні. На кафедрі зараз немає вільних рук. Тобі тільки й треба, що показати університет і відповісти на запитання, якщо такі будуть.

— Але я… я б не хотіла цим займатися.

— Ксеню, є якісь реальні причини для відмови? 

Я б могла йому розповісти, напевне, але ж соромно. Твою малолітню дочку продинамив шкільний учитель, татусю. Якось не те, чим мені хотілось б поділитися…

— Просто в мене купа справ. Початок зими. Скоро сесія. Студенти зі своїми пропусками й незакінченими лабораторними. І треба б вже почати шукати тему для наступної статті. А дисертація?

— Ксеню, люба, я ледь заманив Потоцького в наш університет. Йому й інші чудові місця пропонували, не даремно ж він у тридцять два роки вже професор! Василевич йде на пенсію до онуків, а кращого за Артура Андрійовича годі й шукати. Він нам потрібен, особливо на цій конференції у Швеції! Я б не хотів довіряти його будь-кому, коли впевнений, що ти зробиш все якнайкраще.

Тато втомлено опустив плечі й лише тепер я помітила синці під очима. Зморшки ніби поглибшали й різко виділялися на рідному обличчі. Він стомився. Страшенно. Ці поїздки й адміністративні справи вже не проходили безслідно, залишали відбитки на тілі.

Серце стиснулось. Час грає з нами усіма в ігри на виживання, але прошу, тільки не його…

— Добре. Я подбаю про це.

Сама не зрозуміла, як погодилася. Аби лише ця навала втоми покинула батьковий погляд. Його чоло й справді розгладилося, а обличчя осяяло посмішкою.

— Знав, що можу на тебе покластися! В тебе завтра одна перша пара. От після неї зустрінь професора біля головного входу. Я домовлюся.