Глава 1. Про штани й інші цікаві пропозиції

— Пропоную вам зняти штани, професоре!

Я б мала звернути увагу на повний коридор студентів до того, як запропонувала викладачу зняти штани. Звичайно ж, аби запрати пляму!

Почулися приглушені смішки й перешіптування. Захотілося закрити обличчя долонею. Це ж треба таке видати!

— Це що, компот?

Глибокий тембр чоловічого голосу пустив по тілу мурах. Душа всередині забриніла в такт. Ото торкнуло! Підвела голову й вперше як слід роздивилася нового викладача. Й повний штиль в глибоких синіх очах видався до болю знайомим.

— Узвар.

Власний шепіт здався до біса жалюгідним. От же… лихо! Зберися, Ксеню! Це не він, просто хтось схожий.

— Хіба за класикою жанру не мала бути кава?

— Класика давно застаріла.

Намагалася дивитися прямо й не відводити присоромлено погляд. І так щоки палали.

Я гнала від себе тривожні думки, як скажених собак, та підозра міцно встромила свої кігтики у груди.

Будь ласка, хай це буде не він! Чому взагалі облила саме фізика? Не могла натрапити на Горденка? Доктор досі не ухвалив статтю на публікацію…

Окуляри сповзали й ледь повисли на кінчику носа, а тому йшла обережно. Хотіла дістатися до кінця коридору, де б змогла згрузити теки на підвіконня й поставити термос з узваром, та бада-бум стався раніше.

Згадала, що вчора так і не знайшла сил помити голову, а тому волосся зібрала в необережну гульку, а півобличчя закрила окулярами, які хоч синці під очима приховали. Ще й голова розболілася. Певно, вигляд мала жалюгідний… А від того, що сині очі уважно вдивлялися в цю жалюгідність, аж гірка грудка стала поперек горла.

Як я надіялась, що це не він! Але ж не лише очі його. Голос також. Боже, як я колись дуріла за цими хрипкими нотками… Над головою зазвучав похоронний марш. Пора нести квіти марним надіям?

Зовсім не такою уявляла зустріч з Артуром Андрієвичем. Скільки ми не бачились? Років вісім?

— А ви всім робите цікаві пропозиції, навіть не називаючи імені? Нащо вам мої штани, до речі?

Знущається? Знущається! По викривленим усмішкою вустам видно. А ще видно, що він мене не впізнав. Тобто розтоптав почуття учениці й навіть не запамʼятав, як та виглядає?

Досить, Ксеню! Зберися, нарешті! Яка різниця? Ми давно не в школі.

З глибоким вдихом набралася й трохи впевненості. Не впізнав, то може й на краще?

— Штани потрібні, аби запрати пляму від узвару. В мене десь мала бути сода... А щодо імені, то я Ксенія. Аспірантка на кафедрі інформаційних технологій. І я дуже поспішаю.

Я помахала теками перед обличчям фізика, знизала плечима й мило усміхнулася. Ну може й не зовсім мило. Розтягнула губи до вишкіру й пішла собі мимо. Не хоче знімати штанів, то й не треба! 

В потилицю муляв погляд, чи то лише здавалося. Мурахи так і бігали спиною. Ступор минав, а його місце потроху займало розчарування. Чорне й вʼязке, воно розливалося судинами, мов трунок й пекло відчаєм. Потоцький був моїм першим коханням, першим розчаруванням і першим болем. Я запамʼятала його на все життя. А він мене, виходить, забув…

В грудях пустила паростки образа. Тоненькі колючі стебла скрутилися довкола серця. Було справді боляче. Знову. Нащо взагалі пустила його до думок?

Видихай, Ксеню! Подумаєш, нещасливе перше кохання знову трапилося на шляху. Вище каблуки й гордо шуруємо мимо! Ну добре, в кросівках таки зручніше. Можна й копнути разочок, як футбольного мʼяча у старших класах. Або не разочок.

На кафедрі згрузила ношу й вперлася чолом в складені руки на столі. Дожилися… В думках вже відмотузила фізика черевиками, а він тільки два тижні як перейшов до нас викладати. І чому раніше не придивилася до новенького? Так, він став трохи вищим і ширшим в плечах, змінив зачіску, а ще змужнів і подорослішав. Тепер це вже був не той симпатичний парубок з копною вʼюнкого волосся, що прийшов викладати до нас у школу одразу після університету. Але ж очі. Як могла не помітити тих очей?

Аріша вмостила дупцю в тісненьких джинсах на моєму столі й підозріло принюхалася до напою в термосі.

— Якщо намагаєшся внюхати кофеїн, то його там нема. У нас тиждень без кави, памʼятаєш? Твій термос у сумці. — Бовкнула тихо й знову опустила голову на руки.

Аріша скривила гарного носика й закотила очі.

— Краще давай знову тиждень без солодкого. Після нього мої студентики як по струнам ходили.

Відповідати була не в настрої. Пригадалося, як колись стояла під дверима й не заходила до класу, бо в животі гарцювало торнадо, а ноги трусилися, мов і справді потрапила у шторм. І досі штормить? Думала, давно вже ні.

— Ксеню, що з тобою?

Аріша сіла поряд на стілець і поклала руку на плече. Її долоня щедро ділилася теплом, доки темні очі зазирали в душу.

— А як ти казала прізвище нового викладача?

— Ооо. Ти про сексі-професора, за яким наші писанки слину пускають?

— Угу…

— Потоцький. Вже бачила його?

— Ууу… Краще б не бачила…

Аріша насторожилась і по-новому глянула на мій кислий вираз обличчя.

— Що вже сталося?

— Памʼятаєш я тобі про вчителя зі школи розповідала? Ну той фізик, в якого я була закохана.

— Памʼятаю, — секундна пауза й почула, як подруга присвиснула. Її рука сильніше стиснула плече. — То це він?

— Зустрілися тільки що в коридорі. Я й не думала… Просто не була готова. А він мене взагалі не впізнав! Я б і не хотіла, аби впізнав, та всеодно. Розумієш?

Слова лилися сумбурним потоком, та Аріша все зрозуміла. Знову згадалися сині очі. Завжди спокійні, завжди холодні. Навіть тоді, у школі. Я не бачила їх інакшими. Хіба лише у мріях.

— Тепер ясно. Там і справді є за чим страждати стільки років! То ти через це така змучена?

Взагалі не тільки. Вже кілька днів як почувалася розбитою. Сиділа над статтею до пізньої ночі.

— Ще й голова болить.

— В тебе очі блищать, як у хворої. Може йди додому? І від ситуації відійдеш, і відлежишся трохи. Я Антонову попереджу. А увечері все мені розповіси.