Запах дому: Бабин пиріг

Коли над світом ще дрімає ранок,

І роси п’ють холодну каламуть,

На бабин старий, вишитий ганок

Стежки дитинства звідусіль ідуть.

Там на столі, в старій, глибокій діжці,

Прокинеться життя під рушником,

Там сонце тоне в золотистій ложці,

І пахне ранок теплим молоком.

​Вона встає раніше за світанок,

Щоб тишу не злякати у печі.

Для неї кожен день — це як дарунок,

А кожен виріб — сповідь уночі.

Вона замісить тісто обережно,

Як сина колисала колись в сну,

І любов її, чиста й безмежна,

Прожене геть печаль і сивину.

Бабин пиріг — то запах літа,

Це шепіт яблунь і весняний цвіт.

В ньому душа, що ласкою зігріта,

В ньому любові незгасимий світ.

Це не просто борошно і дріжджі,

Це пам’ять роду, що крізь час іде,

Це та надія, що у кожній тиші

До хати рідної нас знову приведе.

​Начинка різна: мак, немов вугілля,

Чи яблука, що пахли в вересні,

Чи вишня стигла — літнє божевілля,

Що тане солодком у кожному сні.

А зверху — ніжна рум’яна скоринка,

Що хрускотить, немов сухий листок.

У кожнім шматочку — життя сторінка,

Історії старий, святий сувій.

​Вона кладе туди не просто цукор,

А щиру молитву за кожного з нас.

Щоб не болів у дітях серця стукіт,

Щоб оминав їх невблаганний час.

І кожна лінія, що пальці вивели,

Це символ долі, вплетений у хліб.

Які б ми в світі гори не обходили,

Пиріг цей — наш найміцніший окіп.

​Як витягне з печі — пахне на пів села,

І сусіди дивляться через тин.

Бабуся стоїть — втомлена, але весела,

Чекає, коли прийде донька чи син.

Вона розріже теплий бобик тихо,

Пара здійметься, мов легкий туман.

І зникне біль, і відступить лихо,

І затягнеться серця давня ран.

​Ми роз’їдемось. Місто нас закрутить,

В асфальт закатає мрії і жалі.

Але цей смак ніколи не забути,

Поки живемо ми на цій землі.

І десь у снах, у найтемнішу пору,

Коли на серці холодом мете,

Я бачу хату і круту гору,

Де дика троянда під вікном цвіте.

​І бачу руки — зморщені, старенькі,

Що пахнуть ваніллю і житнім зерном.

Вони для нас — крила, вони маленькі,

Але тримають небо над селом.

Тож хай печеться доля, наче тісто,

Хай сходить радість, як на дріжджах сміх.

Щоб ми могли повернутись у місто,

Зберігши в серці бабин той пиріг.

Коли на стіл ми хліб святий кладемо,

Згадаймо ту, що вчила нас доброті.

Ми всі з її любові виростаємо,

Мов колоски на ниві у житті.

І хай пиріг цей буде не востаннє,

Хай пахне хата затишком віків.

Бо в нім живе найперше сподівання

І тихий голос рідних прабатьків.