Монолог: Вибір між попелом і життям

Знаєш, у такі хвилини час не просто зупиняється — він розтягується, як розпечена гума. Коли ракети до «Стугни» закінчуються, а останній танк розвертає свою башту в твій бік, ти раптом починаєш бачити світ занадто чітко. Ти бачиш кожну зморшку на обличчі побратимів, які чекають від тебе не просто наказу, а дива. У моїй книзі «Серце на передовій» я часто повертаюся до цієї думки: як це — бути тим, хто каже «біжимо», коли навколо лише смерть?

​Це той самий квиток в один кінець. Під ногами — потрощена снарядами земля, а в повітрі — запах заліза та згарища. Але навіть крізь цей морок, десь на краю поля, пробивається березневе сонце.

​Весна на війні — вона інша. Вона не питає дозволу у гармат. Вона просто приходить, розливаючи по небу неймовірну синяву, і ти раптом помічаєш, як на понівеченому бруствері тремтить від вітру перша відчайдушна травинка. Це нагадує мені, що життя сильніше за танки. Що за кожним «333» і кожним вибухом стоїть велетенська жага просто дихати.

​Ми скидаємо амуніцію, щоб стати легшими за вітер. Ризик? Так. Божевілля? Можливо. Але я вірю, що навіть у найзапеклішому бою, десь глибоко в душі кожного воїна, квітне надія — тендітна, як весняна троянда, але міцна, як гартована криця. Ми біжимо не від ворога, ми біжимо назустріч тому самому ранковому сонцю, щоб наше серце продовжувало битися там, на передовій.