8

— Куди ви нас везете? І що взагалі відбувається? — кричу на чоловіка, який по факту нас врятував.

— Заспокойся, Міро, — спокійно відповідає чоловік.

— Мене звати Остап, приємно нарешті познайомитись,— чоловік усміхається мені, але поки Марка немає поруч, мені страшно.

— А по батькові як? — він набагато старший за мене, і це буде не по етикету звертатися до нього лише на ім'я.

— Будь ласка, просто Остап, я вже не настільки старий, — я киваю в знак згоди, і до мене лише зараз доходить, що нас везуть у невідому сторону.

— Куди ми їдемо? — серйозним тоном запитую, а у самої ледь серце з грудей не вискакує від страху.

— До мене додому, не бійся, Марк одразу ж приїде туди, —який сором, я ж досі не запитала, де він.

— До речі, де він? І чому я маю вам довіряти? — у голосі з'являються нотки страху, які не вдається приховати.

— У нього виникли деякі проблеми. Краще нехай він сам тобі все пояснить, — це абсурд якийсь. Бабуся ж залишилась сама в лікарні, вона напевно переживає, де я. Швидко набираю номер і молюся усім богам, щоб вона взяла трубку і сказала, що все добре.

— Алло, Міро, де ти, донечко? — у мене аж камінь з душі упав, як тільки я почула такий рідний голос.

— Виникли термінові справи, у вас все добре? — стараюсь говорити спокійно.

— У нас то так, але тут зараз таке відбувається. Якась медсестра викрала дідуся, уявляєш? Тут вже і поліція приїхала, мене вже опитувала, але я ж нічого не знаю, — тільки цього мені в житті не вистачало, страх був вже настільки сильним, що здавалося,вже всі все знають.

— Добре, ба, побачимось вдома,— швидко скидаю дзвінок, та розумію, що ми заїхали на територію якогось будинку.

— Для чого ви нам допомагаєте? — я зараз не довіряю нікому.

— Тому що Марк Маркович мені як батько, — не вірю я йому, чому ж тоді швидше його не врятував. Та свої сумніви лишаю при собі, можливо через страх я не можу раціонально думати, і чоловік дійсно нам допомагає.

— Я повинен зараз поїхати, але в домі є мій син Макс. До речі, також навчається на юриста, думаю, ви подружитесь, — надіюсь, це страшний збіг обставин, і це зовсім не той ненормальний Макс, але ж в нього батько прокурор.

— А ви зв'язані якось з прокуратурою? — говорю швидше, ніж думаю, та вже пізно. Остап від здивування підіймає брови та обертається лицем до мене.

— Вас і такому вчать? І як я видав себе? — страх полонить мої думки все сильніше, одною рукою притискаю дідуся до себе, а іншою боляче щипаю себе за ногу, потрібно прийти до себе.

— Так значить, ви прокурор? — ошелешеним голосом запитую у чоловіка.

— Був колись, — Остап посміхнувся, та через телефон комусь написав повідомлення.

За хвилин десять із будинку вийшов Макс з кріслом- каталкою, все в середині мене сильно напружилось, мені не хотілось і хвилини проводити з ним на самоті. Та що я можу зараз вдіяти, нас шукає поліція, від якої я переховуюсь у будинку колишнього прокурора області. Не залишаю надії додзвонитись Марку, тому знову набираю дзвінок, але безрезультатно. Відчай перемішується із страхом та панікою і перетворюється у вбивчу суміш у середині мене. Я боюсь, що на своїй території Макс мені нашкодить, але він має знати Марка з дитинства, можливо, він не стане мене ображати. Поки я обдумувала все, до нас підійшов Макс, я бачила по ньому, який він злий, і від цього ставало максимально страшно.

Вони легко перенесли дідуся на крісло, я ж мало не впала, коли на тремтячих ногах виходила з авто. Та за секунду погляд Макса змінюється, йому стає весело, адже він впізнає мене. Я досі у медичній уніформі та з перукою на голові.

— Макс, познайомся, це наречена Марка, її звати Міра, вона погостює у нас, поки він не забере їх, — у очах Макса я бачила, як танцюють чортики, уявляю, які знущання він зараз собі там придумує.

— Ми знайомі, тату, і рудий тобі пасує набагато більше, — він підморгнув мені, а я захотіла крізь землю провалитись і втекти куди подалі звідси. Напевно, так і було б, якби зі мною не було Марка Марковича. Тому, зціпивши зуби міцніше, я взялась за ручки від крісла та почала настроювати себе на краще. Він мені не посміє нічого зробити, його ж батько в курсі, хто я, значить, я можу почувати себе в безпеці. Але сказати у голові собі це одне, а повірити і хоч трохи заспокоїти своє серце — це зовсім інше.

— Ходімо, покажу тобі свій дім, — його голос мене дратує, він сам мене дратує дуже сильно, а зараз ще й лякає до чортиків.

Я чемно йшла за ним, він навіть не додумався запропонувати допомогу, щоб я не мучилась із коляскою. Але чого я очікувала, Макс тільки про себе може думати і все. Ми зайшли у вітальню, вона красива, чимось схожа на ту, що у Марка вдома, напевно, дизайн розробляв один і той самий спеціаліст. Надіюсь, Ліза тут не появиться, а то вона точно мене здасть поліції, а дідуся заберуть та відправлять у психлікарню.

— Там далі по коридору ванна, можеш зняти костюмчик, але скажу тобі чесно, я б сам з задоволенням його з тебе зняв, — останні слова він прошепотів на вушко, мені стало настільки огидно це чути, що я штовхнула його в груди, від чого Макс відступив два кроки назад.

— Я так почекаю на Марка, — я зняла тільки перуку та розправила своє волосся.

— Як хочеш, — його радість мене дратує дуже сильно, дідусь теж напружений. Здається, не мене одну тут злить Макс.

Я знову намагаюсь додзвонитись до нього, здається, там вже багато пропущених від мене дзвінків. Тільки де ж він, що там такого сталося, моє серце вже сильно боліло. У голові трохи паморочилось, я, напевно, сильно перехвилювалась. Та просити у Макса якесь заспокійливе не збираюсь, він може мені підсипати що завгодно. Я не довіряю йому, тому навіть води пити не буду, напевно, це вже параноя якась почалась, але поки буде так.

— Шкода, не можеш додзвонитись. Але нічого, мій татко обов'язково витягне його із СІЗО, — від почутого телефон випав з моїх рук, з очей потекли сльози.Що він тільки що сказав?? Злість взяла гору над страхом та розумом, тому я пропустила момент, коли підійшла близько до Макса, який все так по-дурному посміхався.