8

— Куди ви нас везете? І що взагалі відбувається ? - кричу на чоловіка, який по факту нас врятував зараз.

— Заспокойся Міро - спокійно відповідає чоловік.

— Мене звати Остап, приємно нарешті познайомитись - чоловік посміхається мені, але поки Марка немає поруч мені страшно.

— А по батькові як ? - він набагато старший за мене, і це буде не по етикету звертатись до нього лиш на ім'я.

— Будь ласка, просто Остап, я вже не настільки старий - я киваю в знак згоди, і до мене лиш зараз доходить, що нас везуть у невідому сторону.

— Куди ми їдемо ? - питаю серйозним тоном, а у самої ледь серце із грудей не вискакує від страху.

— До мене до дому, не бійся Марк одразу ж приїде туди. - який сором, я ж досі не запитала де він.

— До речі де він? І чому я маю вам довіряти ? - у голосі появляються нотки страху, які не вдається приховати.

— У нього виникли деякі проблеми. Краще нехай він сам тобі все пояснить - це абсурд якийсь. Бабуся ж залишилась сама в лікарні, вона напевно переживає де я. Швидко набираю номер, і молюсь усім богам, щоб вона взяла трубку і сказала що все добре.

— Алло, Міро де ти донечко? - у мене аж камінь з душі упав, як тільки я почула такий рідний голос.

— Виникли термінові справи, у вас все добре? - стараюсь говорити спокійно.

— У нас то так, але тут зараз таке відбувається. Якась медсестра викрала дідуся, уявляєш? Тут вже і поліція приїхала, мене вже опитувала, але я ж нічого не знаю - тільки цього мені в житті не вистачало, страх був вже настільки сильним, що здавалось вже всі все знають.

— Добре ба, побачимось в дома - швидко скидаю дзвінок, та розумію що ми заїхали на територію якогось будинку.

— Для чого ви нам допомагаєте? - я зараз не довіряю нікому.

— Тому що Марк Маркович мені як батько - не вірю я йому, чому ж тоді швидше його не врятував. Та свої сумніви лишаю при собі, можливо через страх я не можу раціонально думати, і чоловік дійсно нам допомагає.

— Я повинен зараз поїхати, але в домі є мій син Макс. До речі також навчається на юриста, думаю ви подружитесь - надіюсь це страшний збіг обставин, і це зовсім не той ненормальний Макс, але ж в нього батько прокурор.

— А ви зв'язані якось з прокуратурою ? - говорю швидше ніж думаю, та вже пізно. Остап від здивування підіймає брови, та обертається лицем до мене.

— Вас і такому вчать? І як я видав себе? - страх полонить мої думки все сильніше, одною рукою притискаю дідуся до себе, а іншою боляче щипаю себе за ногу, потрібно прийти до себе.

— Так значить ви прокурор ? - ошелешеним голосом запитую у чоловіка.

— Був колись - Остап посміхнувся, та через телефон комусь написав повідомлення.

За хвилин десять із будинку вийшов Макс з кріслом каталкою, все в середині мене сильно напружилось, мені не хотілось і хвилини проводити з ним на самоті. Та що я можу зараз вдіяти, нас шукає поліція від якої я переховуюсь у будинку колишнього прокурора області. Не залишаю надії додзвонитись Марку, тому знову набираю дзвінок, але безрезультатно. Відчай переміщується із страхом та панікою, і перетворюється у вбивчу суміш у середині мене. Я боюсь, що на своїй території Макс мені нашкодить, але він має знати Марка з дитинства, можливо він не стане мене ображати. Поки я обдумувала все, до нас підійшов Макс, я бачила по ньому який він злий і від цього ставало максимально страшно.

Вони легко перенесли дідуся на крісло, я ж мало не впала, коли на тремтячих ногах виходила із авто. Та за секунду погляд Макса змінюється, йому стає весело, адже він впізнає мене. Я досі у медичній уніформі, та з перукою на голові.

— Макс познайомся це наречена Марка, її звати Міра, вона погостює у нас поки він не забере їх. - у очах Макса я бачила як танцюють чортики, уявляю які знущання він зараз собі там придумує.

— Ми знайомі тату, і рудий тобі пасує набагато більше - він підморгнув мені, а я захотіла крізь землю провалитись і втекти куди подалі звідси. Напевно так і було б, якби зі мною не було Марка Марковича. Тому зціпивши зуби міцніше, я взялась за ручки від крісла, та почала настроювати себе на краще. Він мені не посміє нічого зробити, його ж батько в курсі хто я, значить я можу почувати себе в безпеці. Але сказати у голові собі це одне, а повірити і хоч трохи заспокоїти своє серце це зовсім інше.

— Ходімо, покажу тобі свій дім - його голос мене дратує, він сам мене дратує дуже сильно, а зараз ще й лякає до чортиків.

Я чемно йшла за ним, він навіть не додумався запропонувати допомогу, щоб я не мучилась із коляскою. Але чого я очікувала, Макс тільки про себе може думати і все. Ми зайшли у вітальню, вона красива чимось схожа на ту що у Марка вдома, напевно дизайн розробляв один і той самий спеціаліст. Надіюсь Ліза тут не появиться, а то вона точно мене здасть поліції, а дідуся заберуть та відправлять у психлікарню.

— Там далі по коридору ванна, можеш зняти костюмчик, але скажу тобі чесно я б сам з задоволенням його з тебе зняв - останні слова він прошепотів мені на вушко, мені стало настільки огидно це чути, що я штовхнула його в груди від чого Макс відступив два кроки назад.

— Я так почекаю на Марка - я зняла тільки перуку, та розправила своє волосся.

— Як хочеш - його радість мене дратує дуже сильно, дідусь теж напружений. Здається не мене одну тут злить Макс.

Я знову намагаюсь додзвонитись до нього, здається там вже багато пропущених від мене дзвінків. Тільки де ж він, що там такого сталось, моє серце вже сильно боліло У голові трохи паморочилось, я напевно сильно перехвилювалась. Та просити у Макса якесь заспокійливе не збираюсь, він може мені підсипати що завгодно. Я не довіряю йому, тому навіть води пити не буду, напевно це вже параноя якась почалась, але поки буде так.

— Шкода, не можеш додзвонитись. Але нічого мій татко обов'язково витягне його із СІЗО - від почутого телефон випав з моїх рук, з очей потекли сльози, що він тільки що сказав ? Злість взяла гору над страхом та розумом, тому я пропустила момент коли підійшла близько до Макса, який все так по дурному посміхався.