— Де ми? — Ровена завмерла від жаху – в тумані з’явився дивний храм з малахітовими колонами та вівтарем з чорного оніксу – по каменю мерехтіли жовті тріщинки, немов невеличкі змійки, вони розповзались дивовижним візерунком, світились у пітьмі. По колу біля колон стояли закам’яніли люди – не вірилось, що все це просто статуї, які зроблені людиною. Можливо, то чари? В світі Авалону можливо що завгодно – це Ровена вже добре зрозуміла.
У мороці було видно сніг, що лежав за межами храму. Дивно… тільки-но, у долині, була зелена трава та квіти…
— У храмі Прадавніх, куди потрапляють всі чужинці перш ніж пройти туман та опинитись у долині червоного вересу… — сказав Верес, втомлено озираючись по бокам. – Але тут повинні бути люди… я бачив, як декілька воїнів та жінка в плащі йшли сюди…
Він підійшов до камінних людей, по яким плелись рослини з великими гострими шипами, схожими на кинджали. Шипи протикали камінь, здавалось – вони світяться у мороці, а по деяким з ним текли краплі крові. Вернон торкнувся рослини, і вона загорілась, потім осипалась попелом до його ніг, а камінь… камінь почав тріскатись. Почувся стогін, земля затрусилась, і до вівтаря поповзли зміями вогненні тріщини.
А замість статуї злякана Ровена побачила Нейтона.
— Це ти! – скрикнула вона, кидаючись до нього. – Ми тебе знайшли! Знайшли!
Нейтон дивився на неї скляним поглядом, ніби перший раз бачив.
— Він не пам’ятає, — здогадавсь Вернон. – Цей туман… вони всі не змогли справитись з його чарами… Що за чортівня тут коїться…
На небі спалахнула червона блискавиця, розрізавши його навпіл. Вернон махнув рукою, і колони засвітились рівним зеленим світлом. Але поза ними панувала все така ж чорнильна пітьма.
— Але ж він може згадати? – Ровена повернулась до Вернона. – Допоможи йому!
— Чому ти так впевнена, що я зможу?
— Ти один з богів Авалону. Ти можеш все.
Вернон тяжко зітхнув. Знали б вони всі…
— Поки я можу тільки спробувати врятувати цих людей. Треба обірвати всі ці рослини – вони гублять їх, п’ють їх енергію. Хтось намагається вкрасти їх життя…. Вкрасти і цей світ. Згубити його – як зубив інші…
— Як згубив Керру? – спитала Ровена, намагаючись не дивитись на Нейтона, який сидів на вівтарі і не ворушився. Немов все ще був камінним.
І дівчина першою кинулась до найближчого воїна, що застиг у камені, витягла свій клинок і прийнялась різати ліани. Ті пручались, намагались пеленати їй руки, виколоти шипами очі, але Ровена не здавалась. Поруч бився з хижою рослиною-вампіром Вернон, він інколи чортихався та згадував якогось Свена. Бажав йому… всього кращого.
Декілька воїнів ожили, вони здивовано оглядали себе, немов тільки народились. З-за однієї з колон вилетіла вогняна куля і ледве не вдарила Нейтона в груди – якби не Ровена, що вчасно побачила пульсар, кинувшись до вівтаря та відштовхнувши свого коханого. Той немов прикинувсь, ошаліло подивився навколо і коли полетіли нові вогники, вже бився з ними поруч з дівчиною.
— Не знаю, хто ви такі, але ви не дали нам вмерти від цих почвар! – крикнув він, відбиваючі нову кулю. – І тому я присягаюсь вам на вірність!
— Будьте ви всі прокляті! – почувся страшний крик, і в храм ввалилась темна фігура – маска красивої дівчини тріскалась та рвалась, відвалювались шматки шкіри та волосся відпадало локонами – а під личиною Вернон пізнав риси Свена.
— Неждана? – відсахнувся Нейтон. – Що ти за демон?
— Він людина, — посміхнувся Вернон, і в голосі його була гіркота та біль. – Він всього лише людина, і нам пощастило. Тому що людину можна вбити.
Клинок Вернона увійшов у груди напарника, і той з несамовитим криком впав на мармурові плити, де мертвими зміями лежали рослини, що пили життя з камінних людей.
Сніг, що лежав довкола храму великими заметілями, почав танути, і коли Свен випустив останній подих, від білої блискучої ковдри не лишилось і сліду, а по чорній спраглій землі, що чекала на тепло, зазеленіла трава. В Авалон прийшла весна. Справжня чарівна весна.
Вернон впав на коліна перед тілом напарника. Сталевий клинок продзвенів у тиші, і тріск каменю почувся з усіх сторін – то оживали люди, яких хотів ввібрати в себе Свен, щоб жити вічно.
— Що ти накоїв, друже… Що ти накоїв… Прощавай.
А за його спиною скрикнула від щастя Ровена – за її спиною тремтіли білі янгольські крила.