8

— Ровена? – почувся з тіні голос Нейтона, а потім знову кришталева крихка тиша впала на Ровену. Було страшно, моторошно… хотілось кричати від розпачу, але дівчина тільки стиснула зуби, не дозволяючи собі слабкості. Вона пройшла брамою світів, Зоряним мостом – вона не може здатися тоді, коли майже пройдено страшний шлях.

— То примари, не слухай, бо заведуть в туман – не вийдеш ніколи, — сказав хтось, і в коло світла, де лежала на холодному камінні втомлена Провидиця, увійшов чоловік в простому темному костюмі.

— Ти хто? – підвелася з останніх сил дівчина, відчувши, як ніби чимось гострим пробили спину – саме там, під лопатками, де були колись крила. Заболіли давні шрами.

— Мене звуть Вернон, але ім’я нічого не дасть тобі, — відповів той. – Ти повинна прислухатись до мене, я прийшов допомогти.

Ровена підвела очі – він звичайна людина, не дуже красива, з коротким сивим волоссям та втомленим обличчям з ранніми зморшками. Але цей Вернон викликав дивне почуття довіри.

— Я той, кого колись вважали богом, — раптом посміхнувся він і повів рукою – і слухаючись його, пітьма відповзла, немов невидима рука стягнула зі світу чорну завісу ночі.

Ровена закрила на мить очі – світло осліпило. Потім обережно роздивилась навкруги. Зелена долина, вкрита білими цяточками квітів, на обрії – корона гір, а неподалік уривчасті скелі та каміння, немов розвалена вежа. По ньому зміями стелиться в’юнка рослина з гострими шипами та яскравими кривавими квітами – таких великих та гарних Ровена ніколи й не бачила, тільки уві снах та видіннях. Цей світ був красивий. І вона відчувала себе тут у безпеці. Якби не зник Нейтон…

— Ти заблукала, — не питав, стверджував Вернон.

— Так, і зі мною був Нейтон, лицар з мого світу. Ти не зустрічав його? – похмуро подивилась на нього Провидиця.

— Я знаю, де твій супутник, і я прийшов допомогти тобі відшувати те місце, де знайшов він прихисток. Там підстерігає його небезпека… Але ви – люди з палаючого світу, який вже не врятувати, — спроможні дати нове життя та шанс Авалону. Перемогти його темряву. Весна знову прийде, треба лише виповнити давнє пророцтво – було сказано, що крилата чарівниця стане його королевою.

— Це ти створив Авалон? – знову обвела задумливим поглядом все довкола Ровена – побачила, що неподалік з туману виглядає високий шпиль якогось замку. Може, Нейтон там?..

— Нам сюди, у браму, ще веде в нікуди и всюди одночасно, — вказав на каміння Вернон. Наблизився до нього першим та зірвав палаючу червону квітку. Тендітні її пелюстки здавались вирізаними з самоцвітного каменю.

Ровена підійшла та без вагань прийняла подарунок. На дотик квітка була немов шовкова, і від неї йшло ледве чутне тепло. В цей час пролунав грім, і величезна срібна блискавиця прорізала блакитне небо. Ровена стурбовано подивилась уверх. Їй здалось – чи серед хмаринок вона побачила сурове обличчя чорнявого красивого чоловіка? Перекошене від люті, з палаючими очима?

Спина знову свербіла. Немов росли крила. Дивне та забуте вже відчуття, бажання польоту. Бажання поринути у хмари та лазурну височінь… піймати вітер.

Але страшно летіти, коли в небі демони.

— Не зважай, — сказав Вернон спокійно. – Ніхто не образить тебе. Жоден демон чи почвара. Я колись вигадав цей світ разом зі своїм другом, і саме я колись наділив його чарами та подарував йому захист… Тут ти в безпеці. І всі інші, хто прийдуть – теж. Я сподіваюсь, всі, хто можуть врятуватись, знайдуть свій путь в туманах Авалона… А коли прийде справжня весна та розквітнуть всі долини – тоді й почнеться нове життя в новому світі. Треба лише дочекатись травневу святоніч. Тоді слабне межа між світами, і мертві можуть приходити до нас, щоб грітися від наших багать. В День Вогню все зміниться… І небезпека мине. Цей день завтра, часу лишилось небагато. Треба йти.

— Дякую, — коротко відповіла Ровена, не дивуючись уже розповідям цього чоловіка. Навіть якщо він божевільний… він, здається, їй допомагає. А його чудернацьке свято… доволі красива традиція. І Ровена згодна її підтримати. Заради майбутнього.

І заради своїх крил.

— Цю квітку сховай та збережи, — наказував далі дивний бог цього світу, схожий на звичайну людину, втомлену життям. – Колись вона стане тобі у нагоді. Кожна пелюстка – одне бажання. Всі пелюстки – цілюща сила, яка може навіть повернути зі світу мертвих.

- Я знаю, що побажаю, - посміхнулась вона, - буду бажати повернення свого світу, буду звати своїх рідних… все це здійсниться, я вірю! Не буде кінця світів.

Ровена швидко сховала цінний дарунок у свою сумку та наблизилась до Вернона, який оглядав камінну браму, прикрашену сріблястими візерунками.

— Дай мені руку, — прошепотів Вернон і простягнув долонь.

Провидиця торкнулась його, і на мить її засліпило видіння дивної кімнати з мигаючими світлячками та ліхтариками. Купол стелі відкривав чорне небо з дуже крупними зірками, навіть було видно чарівні кола, що немов намальовані висіли на чорному оксамиті небес.

— Що це? – здивовано прошепотіла вона, побачивши посеред кімнати величезну сферу, в якій – немов намистини на нитці – висіли сфери поменше, кожна з них виблискувала золотом та смарагдом, і очей неможливо було відірвати від цієї краси. Між собою ці сфери-намистини були поєднані срібними ланцюжками і крутились у повітрі, немов виконували чарівний танок… навіть музику – неймовірно грайливу та ніжну – почула Ровена, і здалось, що то струмочок ллється по камінцям або співає водограй. В музику цю вплітався пташиний гомін, шепіт вітру та шелест листя…