7

Від дотику холодних пальців Нейтон здригнувся і розплющив очі. Немов змія повзла по щоці. Яскраво світило чужанське сонце, не закрите чорними хмарами та пилом світу, який падав у безодню кінця… І вітер – вітер, якого Нейтон не відчував так давно, — доносив пахощі жасмину, а над кущами та галявиною простягалося нескінченне синє небо — Мандрівник між світами бачив такі небеса тільки в дитинстві, до того, як рідну Керру захопили Вогнедіви з племені Змієлюдей, що випалювали все своїм згубним диханням та перевертались на почвар... Діти безодні, вони прорвали межі у світобудові, і вони були занадто сильні, воїни Керри не змогли чинити їм опір… І лише десять років знадобилося змієподібним тварюкам, щоб знищити все живе на планеті. Залишилися лише розрізнені оазиси з джерелами і чахлою зеленню, де виживали останні керрівці, позбавлені надії і майбутнього. Світ зруйновано. І нікого більше не врятувати.

Від цієї думки хотілось кричати. Хотілось вирвати з грудей серце та спопелити його – як була спалена рідна планета. Так, Нейтон, здається, знайшов новий світ, фантастичний та дивовижний… але врятувати свій – не зміг. Хто він після цього? Жалюгідний втікач?.. А може… може, він колись повернеться на Зоряний міст та потрапить у минуле Керри? Якщо вийшло один раз – то є шанс і на другий?

І таким чином він врятує засновників великих родів? Врятую магів та воїнів Керри?..

Але зараз Нейтон лежав на м'якій шовковистій траві і бачив білі кораблі хмаринок, ледь позолочені сонцем, яке йшло на відпочинок. Але насолоджувався цим видовищем Мандрівник недовго — болем відгукнувся спогад про супутницю. Він загубив її на мосту, марно шукав у тумані. Як він опинився тут, Нейтон не пам'ятав.

— Ровена? — Він підвівся на ліктях, озираючись на всі боки. І дивний туман з’явився у його думках, плутаючи їх. Ровена? Кого він кличе? Хто вона така?..

Поруч сиділа незнайома світловолоса дівчина в лляній сукні, прикрашеній чорно-червоною вишивкою. Це її дотики він відчував, її руки були холодні як лід. Дівчина з цікавістю дивилася на нього крижаними очима. Вони були дивні – зеленуваті, з вузькими зміїними зіницями.

— Хто ти? — запитала дівчина з усмішкою.

Нейтон дивився на незнайомку. Легкість і спокій огорнули його невагомим флером. Він знову опустився в траву і раптом зрозумів, що не знає, хто він і про що думав щойно.  Тільки пам'ятав своє ім'я. Дивне та бентежне відчуття.

Що за провал у його пам’яті?

— Я Нейтон, — сказав він тихо. — Але я... не пам'ятаю, хто я. І звідки. Цей світ мені чужий.

— Я теж нічого не можу згадати, — відгукнулася дівчина ледве чутно, і очі її спалахнули. — Я тільки знаю, що кличуть мене Неждана, і що я хотіла втекти від батька. А хто така Ровена? Ти кликав її.

— Не пам'ятаю, — насупився Нейтон.

— Ніхто не пам'ятає... Ніхто нічого не пам'ятає. Це місце таке. Дивне. Усі, кого ми знаходимо на цій галявині, чомусь втрачають свої спогади. Мене теж знайшли тут, тиждень тому.

— Тут є люди?

— Так. — Неждана простягнула йому руку. — Піднімайся, я відведу тебе до храму, в якому ми знайшли притулок. Вночі тут коється щось страшне, з’являється чарівний туман – і той, хто в ньому заблукає, вже ніколи не повернеться. Так Федерік зник, хлопець з срібною рукою, і Даяна, дівчина з якогось дивного світу, де у людей є роги та хвіст… демониця, так ми її називали. Тому вночі ми не виходимо за коло каміння – воно захищає від туману…

Нейтон піднявся без допомоги дівчини, з побоюванням озираючись. Тривога нахлинула різкою хвилею, і він усвідомив, що не довіряє Неждані. Чому – він не міг собі пояснити. Але все ж він спробував усміхнутися і сказав:

— Веди мене до людей. Треба розібратися, хто ми і як тут опинилися.