6

Сфери — величезні кулі, що завмерли у вільному польоті, — мерехтіли, фосфоресціювали в темряві, всередині іскрилися візерунки... такі Вернон бачив у далекій молодості на вікнах у морозні дні. Тільки у сферах ці узорчасті мальовничі лінії вигравали всіма кольорами райдужного спектра і здавалися живими. Як змії. Або хвилі на морі. Учений заворожено дивився на візерунки, що перепліталися між собою на квіти, розцвітали в темряві яскравими барвами, і йому здавалося — все повернулося до свого початку, все знову як раніше. Світи в порядку, Боги на своїх небесах, а сам він здатний скинути будь-кого з них або возвести.  Немає ніяких космічних піратів, немає клятої раси вогняних демонів… все це йому тільки  наснилося. Примарилось.

І Рада не заборонила відвідувати світи, і Свен не перейшов на бік темряви… Вернон плювати хотів на всі заборони – врятувати тих, кого ще можна врятувати – ось його мета та ціль. Вони не іграшки. Не забава. Вони – люди. Такі ж самі, як він.

Вернон повернувся до пульту управління — хотілося знову погратися зі світами та матеріями, створити нову легенду. Він потягнувся вже було до низки червоних кнопок, але в цю мить зловив у блискучій відполірованій пластині своє відображення. Скуйовджений, з обпаленим волоссям, з червоними очима... судини лопнули, на  шкірі синці та подряпини… Згадавши про вчорашній вибух, Вернон відсмикнув руку і відскочив від пульта. Втручатися в те, що відбувається у світах-сферах, небезпечно. Він має запам'ятати це. Назавжди запам’ятати. Він більше не всесильне божество. Він просто збожеволілий дивак, який забув, навіщо його відправили стежити за цими сферами. І дорого за це заплатив. Здоров'ям, молодістю... чужими життями. Життями тих, кого в інших світах, що здаються Вернону просто іграшками, шанували як Богів.

— Ти придумав, як нам повернутися в головну сферу? Або хоча б вийти на зв’язок з головним центром?

Голос напарника змусив Вернона здригнутися. Він повільно повернувся до Свена. Міжпростір, що висмоктав життєву енергію з Вернона, пощадив Свена — він був усе ще молодий, красивий і сповнений енергії. Містика... Чи? Дивне відчуття дежавю полоснуло кинджалом. Всі ці думки, така ось бесіда – все це не мов було кіно на повторі. Кожен день здавався схожим на інший… Що за маячня? Може, все це справді мариться?..

За ілюмінаторами на чорному шовку безмежного простору світились зірки, і десь там була їх рідна планета. Куди вони, певно вже ніколи не повернуться… А що, як їх планета теж була серед Сфер?.. Якщо сталось так, що вона теж згоріла? Вернон відчув космічний мертвий холод. Що як нікого більше, крім них з напарником, з їх центрального офісу, Асгарду, – просто не лишилось?..

Від несподіваної здогадки про молодість Свена у Вернона потемніло перед очима. Куди пішли Боги всіх тих світів, які загинули? Енергія їхня не могла розчинитися в темряві, зникнути в нікуди. Вона все ще... десь. Або — в комусь. Вернон зі страхом подивився на напарника.

— Мені дуже шкода, — м'яко сказав той. — Але я повинен повернутися в Асгард. І ти мені допоможеш.

Вернон покірно кивнув і з жалем подивився на іскристі візерунки на сферах. Боги більше не бережуть свої народи. Але ніхто поки що про це не знає.

— Я бачив Авалон, чуєш? — прошепотів напарник. — І я встановив там нові правила гри. Всі, хто будуть грати, скоро зійдуться в  туманах Авалону. Це буде весело.

І він розсміявся. Палахнули зеленими смарагдами очі з вузькими зміїними зіницями, на якусь мить на шкірі чоловіка з’явилась луска та золоті візерунки, а риси обличчя витяглись, загострились. Хижак, не людина.

І Вернон зрозумів, що поруч з ним – небезпечна істота. І в нього немає ніяких шансів впоратись з тим, хто забрав собі енергію богів та демонів. І мабуть, вже ніколи він не повернеться додому.

Бо чи є він, той дім?

Безжальний космос мерехтів зірками.