5

— Нейтон... — Провидиця сліпо нишпорила руками в непроглядній темряві й повторювала ім'я Мандрівника. Вона в розпачі кликала його, і слова її металися примхливою мінливою луною, ніби поранені птахи.

Покинувши світ Керри, висушений і знищений Вогнедівами, Ровена йшла в Авалон — стародавню землю, овіяну легендами. Землю, де зеленіє трава, шумлять густі ліси, рвуться до синіх небес скелі. Там, в Авалоні, світить сонце, йдуть дощі, змінюються сезони... за весною приходить літо, потім осінь, за нею — зима... Так розповідали Ровені старійшини, що виховали її разом з іншими дівами, які володіли Даром передбачення. Керра гинула, Керра плавилася від спеки, Керра знищувала себе. І Ровена зважилася — разом із Нейтоном, Мандрівником між світами, вона вирушила Зоряним мостом до легендарного Авалону... На пошуки чарівної Весни. На пошуки Життя. Вона боялася, Боги лише знають, як боялася! Але залишатися на мертвій землі Керри їй, безкрилій, означало принести себе в жертву Вогнедівам. Але зараз замість зелених пагорбів Авалона навколо Ровени розстилалася лише дика темрява. Але ж мандрівники розповідали, що за мостом усе інакше!.. І де ж Нейтон? Де квітуча земля, чарівна та прекрасна?

— Нейтон? — почувши щось позаду себе, Провидиця різко обернулася. Очі поступово звикали до темряви, і ось уже вона могла розрізнити високі скелясті уступи, вони чорніли на тлі густо-синіх небес, злітаючи вгору, немов шпилі старовинного замку.

Боліло в спині — там, де колись розкривалися величезні райдужні крила. Там, де понад три цикли горіли вогнем шрами. Вони не гоїлися, але й не кровоточили. Просто крил більше не було. Вона почувалася калікою без них, хотіла померти. Нейтон не дав.

І за це вона йому буде вдячна завжди.

Ровена вдивлялася в темряву, але не відчувала поруч людини — вона могла бачити іскри душ, і якби хтось був тут, то смарагдові сполохи видали б його. На самоті... У дивному чужому світі, анітрохи не схожому на країну з чарівних казок, яку нібито бачили ті, хто повертався з-за меж, що розділяли Керру й Авалон.

"У краю пагорбів, де панує вічна Весна, люди живуть у спокої й щасті, — розповідав їй колись наставник, який колись ступив на Зоряний міст, — у тих місцях порятунок для наших нещасних душ..."

Невже легенда виявилася вигадкою? Але як же розповіді мандрівників? Та й Нейтон, який вирішив провести її за межу, був упевнений — вони знайдуть казковий Авалон. Нейтон... Страх за Мандрівника, з яким її розлучила непроглядна ніч, скував Ровену ніби панцир, здавалося, вона навіть не може поворухнутися.

— Де ж ти, Нейтоне? — простогнала Провидиця, і морок поглинув її.

Легенда про Авалон виявилася лише легендою.

А в темряві жило щось страшне.

Щось небезпечне.

І воно не було живим. Чужинське, воно дивилось з безодні, в яку зривались скелі, воно ніби вивчало безкрилу, ніби придивлялось до неї. Але поки що не нападало.

Ровена побачила туман, а в ньому дивного чоловіка в блискучому вбранні. На голові його була сфера, через скло якої дивились темні очі. Людина, яка не мала іскри душі, зняла з голови свою дивну штуку і підійшла ближче.

Від страху Ровена заклякла на місці.

— Я покажу тобі куди йти, — почула вона дивний сухий голос, що ніби лунав з неба. – Але ти повинна згадати про свої крила. Чуєш? В цьому світі можливо все. Якщо ти наважишся піймати чаклунство – то знову зможеш літати, Крилата!

Демон чи бог нового світу?

Але в неї немає вибору.

Треба йти.

Треба згадати, як літати. Шалена надія обпекла Ровну, і засвербіло між лопатками.